Страта. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
стражденним обличчям. У темному квадраті вікна за її спиною висів жовтий бляклий місяць.
Цікаво, які емоції має викликати ЦЕ? Особливо у вампіра?…
– У мене до вас іще одне важливе питання, Ірено… – Семироль зітхнув. Зараз він здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помітні темні тіні. – Коли я читав у матеріалах вашої справи про спробу симуляції психічного розладу… це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищі не симулює тільки ледачий… або людина без фантазії…
Він вичікувально замовк. Ірена мовчала теж – удруге за ці кілька хвилин пан Семироль торкнувся болісного для неї: викликало істерику часто чуте там, у тюрмі, слово «симуляція».
– Ірено, скажіть мені ще раз. Хто такий Анджей?
– Мій колишній чоловік, – промовила вона з огидою.
– Де він зараз?
– Мені сказали, що він загинув, але я не вірю.
– У вас є підстави не вірити?
Ірена дивилася в його насторожені очі. Незворушний пан адвокат чомусь непокоївся; Ірена інтуїтивно відчула, що може це занепокоєння посилити.
– Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене є підстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.
Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:
– Виходить, ваш колишній чоловік – Творець? Ні багато ні мало?
Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді…
– Я не думала про це, – зізналася вона нарешті. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.
Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:
– Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави…
– Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.
Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.
– Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене…
У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.
– Заходь, – не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.
Ірені не сподобалася присутність управителя.
Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді… нагулює, коротше, потребу в теплій крівці…
Ірену пересмикнуло.
– Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши