Принц України. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
ж інтернований офіцер української дивізії надумає відмовитися від їхньої пропозиції – одразу ж пригрозили, що його разом із племінницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росії перед такими людьми, як вони, відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в інших подібних місцях.
Втім, Силенко й не думав відмовлятися, оскільки вже морально підготувався до подібної загрози. Виконуючи дану американцям обіцянку, Порфирій Андрійович нібито знехотя, нібито під натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всі вимоги англійців.
Глава 3
Підірване життя
Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– Дядечку!
– Так-так, Сашунько?…
– Дядечку, ви пам’ятаєте нашу першу зустріч?
Порфирій Андрійович із зусиллям повернув голову й перевів погляд на племінницю, яка відсіла подалі від його ліжка на час, коли медсестра поставила хворому крапельницю. Цікаво, з якого це дива Сашунька згадала те, що сталося понад три десятиліття тому…
– Ти маєш на увазі військовий шпиталь в Кракові?
– Авжеж.
– Звісно, пам’ятаю. А що?
– Я ніколи не запитувала вас про це, хоч іноді дуже хотілося…
– Про що саме?
– Ви говорили тоді, що коли я не погоджуся співпрацювати з німецькою владою, то мене неодмінно запроторять до якогось німецького концтабору на території Польщі, де я й загину.
«Ах, он воно що!» – здогадався Силенко. А вголос мовив:
– Так, я це справді говорив. А що?
– Хоч це давно вже втратило будь-яку важливість, але все ж нарешті хотілось би дізнатися, чи це правда?
Порфирій Андрійович слабко посміхнувся. Адже навіть зараз, перебуваючи зовсім не в кращому стані, він все-таки примудрився вірно прорахувати хід думок племінниці. А тому його відповідь прозвучала не просто весело, а майже запально:
– Вибач, Сашунько, звісно ж, я дещо перебільшував, і все сталося б не зовсім так, як я казав тоді. Ти вже тоді була непоганою балериною, а до людей мистецтва німці завжди ставилися з певним пієтетом, навіть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полікували, а потім, найшвидше, помістили б у якусь надійну з ідеологічної точки зору сім’ю в якості піднаглядної переселенки. І лише в самому крайньому разі викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторані танцями публіку розважай, хоч в кав’ярні посуд мий, це все на твій розсуд. Концтабір же тобі світив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи інший спосіб шкодити Третьому рейху. От тоді би з тобою не церемонилися.
– Але я ж не збиралася робити нічого протизаконного, аби…
– Я це одразу ж зрозумів, а тому вирішив трохи налякати тебе.
– Навіщо?…
– Мені чомусь здалося, що ти б не пішла нікуди працювати. А неробство