Жорстока, невблаганна і запекла!

      Як хочеш ти, щоб відали мільйони,

      Яка ти неприступна й гордовита, —

      Дістану я з глибин огненних пекла

      Розпачливі, відчайні, тужні тони,

      Щоб голос мій журбою був повитий,

      І щоб усьому світові явити

      Твою нещадність у любовнім герці,

      Я винайду нечувані ще звуки,

      Вмішавши в них скривавлені від муки

      Шматки мого розтерзаного серця.

      Так слухай же, кохана, слухай пильно

      Не ніжний спів, а стогін, що свавільно

      Встає з грудей, бентежить серце хворе,

      Не даючи й на мить заснути лиху,

      Мені на втіху, а тобі на горе.

      Левиний рик, страшне виття гієни,

      Шипіння кровожерливого змія,

      Звіриний крик жахливої потвори,

      Вороній грай, зловісний, навіжений,

      Гудіння ошалілого борвія,

      Що на морях здіймає хвилі-гори,

      Злий рев бика, якого пікадори

      Списами змордували на арені,

      Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,

      Пугукання сови, лихої птиці,

      Несвітський лемент грішників в геєні, —

      Всі звуки в себе увібрати мушу

      І вилити із ними скорбну душу,

      Усі чуття вміщаючи в одному,

      Бо дух, що неприкаянно страждає,

      Себе являє в виразі новому.

      Куди ж полинуть тії скарги-співи?

      Не вчують їх ні жовті піски Тахо,

      Ні Бетіса[107] зеленії діброви;

      Лунатиме їх відгомін журливий

      Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,

      Померлих уст живе несучи слово;

      Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,

      Де ще нога людини не ступала,

      Куди проміння сонця не сягає,

      Чи у пустелі, у Лівійськім краї,

      Де стрінеш тільки гада та шакала…

      Луна мій жаль просторами розносить

      І скрізь гіркі докори розголосить

      Твоїй неперевершеній гордині;

      Про мій талан нечувано жорстокий

      Весь світ широкий буде знати нині.

      Зневага убиває; підозріння, —

      Правдиве чи фальшиве, – серце крушить;

      Терзають душу ревнощі гризучі;

      Розлука геть виснажує терпіння;

      Страх забуття усі надії рушить;

      В одно з’єднавшись, сили ці могучі

      Ведуть назустріч смерті неминучій.

      А я живу – о небувале диво! —

      Зневажений, розлучений, забутий,

      Від