Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра
Читать онлайн книгу.
мусить хоч пошептом кілька слів сказати про те, що він на неї з усього серця здається, – безліч прикладів тому знаходимо ми в рицарських романах. Звідси зовсім не випливає, що вони ніколи не моляться Богові: на те й під час самого бою завжди знайдеться слушна хвиля.
– І все-таки, – заперечив подорожній, – одна річ видається мені непевною. Не раз я читав, як ті мандровані рицарі герці заводять; спершу словами зітнуться, а потім, запалавши гнівом, повертають коней, розганяються й летять один проти одного; тут же на повному скаку припоручає себе кожен своїй дамі. Така сутичка, як правило, кінчається тим, що один із них падає з коня додолу, бо спис противника прогнався крізь нього навиліт, а другий тільки тому на землю не брязнув, що якось коневі за гриву вчепився. Де вже збитому рицареві в такій короткій потребі до Бога думкою і словом обернутись! Було б йому краще, до бою ринучи, не даму свою, а Бога згадати, як то належить кожному християнинові. Окрім того, я певен, що не кожен мандрований рицар має даму, якій він може себе припоручити, бо не всі вони закохані.
– Се неможлива річ, – зауважив Дон Кіхот. – Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити: в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив.
– А проте читав я, коли пам’ять мене не зраджує, – сказав подорожній, – ніби дон Галаор, брат Амадіса Гальського, не мав такої дами, одначе ніхто його за те не гудив, бо був із нього хоробрий і славний рицар.
На те одказав йому Дон Кіхот:
– Одна ластівка ще весни не робить, добродію. Окрім того, мені напевне відомо, що сей рицар був потаємно закоханий, хоч і була в нього вдача залицятися до всіх жінок, які йому подобались. Та мав він, безперечно, і єдину любов, що обрав її за володарку душі своєї й волі: до неї він звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарстві цінував понад усе таємничість.
– Коли вже з природи своєї кожен мандрований рицар мусить бути закоханий, – сказав подорожній, – то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохає. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в імені всього товариства, і в моїм власнім так само, прошу вашеці ознаймити нам ім’я, рід і титул вашої дами і вроду її змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь світ знатиме, що то її кохає, що то їй служить такий гідний, бачиться, рицар, як ваша милость.
– Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонайменше принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети