Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.

      Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:

      – Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!

      Грюкнув посохом і зник із спочивальні.

      Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.

      А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.

      – Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.

      Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.

      – Що?… Га???

      Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:

      – Що?… Га? Які… т-татари?

      – Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!

      – Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…

      І захропів.

      А він хропе і горя йому мало!

      Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.

      – Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли,