На роботі Швидкої Допомоги в Москві пізньої ночі мене викликали до полковника російської армії. Він виявився уродженцем східної України, з Донбасу. Я йому лікувати напад миготливої аритмії, запобіг інфаркт. Поки я з ним якшался, його паночка-жінка все коментувала мої дії і поведінку чоловіка, як заклопотана… Вона мені цілком сповідалася. За рахунок чоловіка паночка все життя не працювала ніде ні одного дня!

      Живучи в трикімнатній квартирі, в центрі Москви вона залишалася незадоволеною всім!

      Ця паночка-полковничиха стала ділитися зі мною враженнями і спогадами. Як вони жили в дитинстві на Волині (Західна Україна) в хатах із земляною підлогою, разом із худобою, палили хати коров'ячим та козячим послідом, харчувалися лободою. Вона згадувала як їх розстрілювали фашисти… Під моїм гіпнозом полковничиха розговорилася і тепер сердито поглядала скоса на свого чоловіка, що приносить їй занепокоєння. Вона тикала в нього пальцем і сердито бубоніла: – Не треба нас дурити! Кожен по-своєму з розуму сходити!

      От ми їх, східних, люто ненавидимо! Бо, дюже зліе! Як вовки! Поганці!

      Я запитав її:

      – Як це? Я вас не розумію! – Та я сама звидкеля? – з Західной України родом, а він – з Східної! – одказала його жінка. – Він теж українець! – продовжувала жінка.– Але ми їх, східних, ненавидимо! – А за що? – запитав я. – Тю! А ви не знаєте? Та тому, шо в них у промові дюже багато москальских слів! – відповіла паночка.