Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:

      – Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.

      – Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..

      – Я гадав… – почав він, але Олена перебила його.

      – Ні, ні! Я з Суботова нікуди ані ногою. Бодай і заради тебе. Бодай і заради кохання. Мені й тут хороше та затишно. Тут я не похідний джура, а гетьманша. І весь Суботів – та й Чигирин теж – біля моїх ніг. То нащо мені ще якісь там… пхе!.. походи?! І потаємна, як крадена, любов у твоєму похідному шатрі? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набігалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.

      Гетьман іще не йняв віри.

      – Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко моє. А так… Бачимось рідко…

      – А ти, повернувшись із походу, надолужуй згаяне – хто тобі не дає? Принаймні я… ги-ги, хі-хі, – завжди тобі даю. І не в якомусь там шатрі, де потай будемо займатися любовією, а кохатимемось у палаці. Хоча… Чоловіченьку мій, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку після вечері смалиш та дрімаєш… Га? Нащо тоді й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобі вже й любовію лінь займатися. Чи снаги вже не стачає? Кляті походи в тебе вже все забрали.

      Гетьману було не лінь. Йому ніколи не було нехіть любовію займатися, бо він, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вік брав своє. А причиною його млявості у стосунках з нею було інше. Якось він заїкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймні вождь, за яким військо йде, а при Олені іноді наче губився), так ось, заїкнувся якось про дітей.

      Олена, почувши таке, ледь було на рівному не спіткнулась.

      – Які діти? – руки в боки. –