Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
та громадського добра, втрата совісті та обов’язку перед товариством, зрада товариства і справи, якій служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирішити долю гетьманші (а втім, про себе він її вже остаточно вирішив) і винести їй належну її вчинкові кару, в Суботові, щоправда, за відсутності гетьмана, спішно було зібрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин і знатних козаків.
– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за її діяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…
Так почав Тиміш, який за відсутності гетьмана був за старшого в Суботові.
– Лютою, – повторив, – чи…
– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тільки лютою!
Тиміш схвально кивнув, іншої відповіді від старшин і знатних козаків він і не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала іншої. Гетьманша вчинила не одне зло, а відразу аж три злодіяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадіжками з полкової каси, підбивши до цього і свого коханця, взяла участь у потаємній змові проти гетьмана – із замахом на його життя.
– А кожна така кара заслуговує смерті. А їх зібралося три. Тож і виходить, що гетьманшу треба тричі карати смертю.
І рада остаточно винесла вирок, що не підлягав переглядові: смерть!
Гетьманич схвалив її рішення.
Звістку про те, що їй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокійно – Тиміш од неї такої мужності не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодіяння її не можуть бути прощені чи пом’якшені – вона залишалася все тією ж зміючкою Оленкою, як звав її Тиміш.
І хоч кару їй винесли сувору, Тиміш іще відчував до неї лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрібна хоч якась поблажливість, тим паче до жінки, але гетьманич нічого з собою та зі своїми почуттями вдіяти не міг – так ненавидів мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тоді ледь-ледь було похитнулася – злодійку вже повалено. Та ще коли він побачив, з якою відвагою вона трималася і з яким спокоєм зустріла винесений їй найвищий вирок.
– Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.
– Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!
Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.
– Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.
Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.
– Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!
Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся