Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
усього, він був талановитим живописцем, автором портретів, жанрових картин з життя українських селян, а також пейзажів.
Був таким же талановитим педагогом. Його твори зберігаються в Києві, зокрема в Київському музеї Т. Г. Шевченка. Але найбільшим подвигом його життя, що зберіг його ім’я для нащадків, була зустріч у Літньому саду з Т. Г. Шевченком. Він увів його в петербурзьку Академію мистецтв (про це навічно зафіксовано в енциклопедіях) і сприяв викупові з кріпацтва, допомігши йому здобути волю, а це чи не найзначніше, найвеличніше, що може людина принести іншій людині.
До кінця своїх днів у цьому світі Іван Сошенко зберігатиме в душі як найбільший свій скарб слова Тараса Шевченка, мовлені до нього, коли вони після деякого непорозуміння (як між ними пробігла чорна кішка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з ініціативи Тараса Шевченка.
«Тебе, Йване, – скаже йому тоді Шевченко, – мені послала сама Добра Доля, а німкеню Амалію послав нам він, рогатий. Біс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неї та прозрівши, викинув її зі свого світу, в ньому залишився лише ти, брате мій, посланий мені самою долею. Таких, як Амалія, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-єдиний. І завжди перед моїми очима буде Літній сад у Петербурзі, світла ніч і ти біля мене…»
«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасові», – так підсумує своє життя Сошенко на шістдесят дев’ятому році свого буття.
– Така зваблива Амалія – мрія кожного парубка, хто заперечить. Але чоловіче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.
– Будьмо братами, Тарасе!..
І вони обнялися, наче зустрілися після довгої-довгої розлуки…
І все було би добре, що так добре скінчилося, і Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокій у душі, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зі зникненням Амалії щось обірвалося, наче він, відцуравшись німкеньки, щось таки втратив, і втратив близьке й значне, що бриніло в його душі цілющою снагою. І дедалі частіше в ті дні він намугикував-наспівував свою улюблену пісню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.
Ой зійди, зійди,
Зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчино моя вірная…
Ні-ні та й зітхав, що не все так добре скінчилося з Амалією, чи не поквапився він, відцуравшись од неї, бо де він ще знайде таку звабну і щедру на любов подругу?
Але душа вперто багла іншої, іншої, а не такої, як Амалія, і він замислено намугикував про себе, звертаючись до тієї, іншої, ще не знаної йому:
Ой зійди, зійди,
Зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчино моя вірная…
Було тієї ночі вже далеко за північ – а може, ближче до ранку, – а він усе ще не міг заснути. Думи-думоньки не відпускали. Оті, про які він писав:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом