Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
спізнає у Києві на Подолі, у 1859 році, де поселиться на Пріорці по вулиці Вишгородській у будинку під п’ятим номером. І ось як вона, «німа любов», до нього прийде.
«Виною» тому була славна подільська молодичка Оришка. Пішов Тарас Григорович на Поділ у пошуках підхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осередді Києва щось йому не подобалось, пішов на Поділ і опинився на Пріорці. Потім Тарас Григорович розказуватиме своєму біографу Чалому:
«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру і попросив хазяйку нагодувати мене в борг».
Попросив погодувати його… в борг.
– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще ніхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловіче?
– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловік.
– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловік. Шевченко здивувався:
– А як можна по мені побачити, що я… добрий?
– Дуже вже ви не такий, як інші… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись. – Погодувати вас у борг… Гм… А от я візьму й погодую вас. У борг…
Пропозиція й справді була дещо дивною – погодувати в борг, – і оригінальною. Можливо через те «дивацтво» хазяйка й прийняла поета на квартиру.
– Іншого б не взяла, а цього – візьму, – казала посміхаючись. – Бо не такий він, як інші…
А далі почалося їхнє взаємне знайомство. Хазяйка дізналася, хто такий насправді її квартирант – «сам Тарас Шевченко», – а «сам Тарас Шевченко» дізнався – не без приємності, – що господиня є завзятою прихильницею його поезії. Ще й любила співати українські пісні. Невдовзі вони співали удвох – Шевченко і його нова хазяйка – і Шевченко був просто в захопленні від своєї хазяйки, а хазяйка – від такого квартиранта. І невдовзі Тарас Шевченко в тім будинку став своїм. І для дітей господині, і для самої господині, що її Шевченко називав то тіткою, то дядиною. А білоголова дітлашня тітки-дядини називала Шевченка дядьком.
Дітлашню білоголову доглядала найнята нянька Оришка, гарна молода-молодісінька молодичка, як називав її Шевченко. Вона йому справді сподобалась. Нянька – все та ж «гарна молода-молодісінька молодичка» – якось попрала квартиранту сорочки та носові хустки і позичила для нього в господині десять копійок, бо квартиранту «дуже треба було». Перебираючи передану їй купу білизни пожильця, Оришка запримітила два вузлики на кінчиках носових хусток. Заінтригована, що там може бути (жінки так зав’язували в носові хустки якісь там гроші), Оришка порозв’язувала їх – так і є. Гроші! В одному вузлику було 25 карбованців асигнацією, а в іншому – 3 карбованці. Оце та-ак!.. Могла б і привласнити знахідку, тим паче, то був для неї такий скарб, що становив суму більшу, ніж її річний заробіток, але Оришка зі знахідкою мерщій метнулася до господині. Тарас Шевченко не так зрадів тим забутим грошам (зав’язав якось їх у вузлик та й забув), як страшенно подивувався чесності Оришки, на яку він тепер дивився і геть закоханими очима – оце так жінка! Йому б таку чесну. Могла би за ту знахідку придбати