Таємна історія. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
дня мене спіткав напад дежавю, коли Джуліан прочинив двері достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крізь неї, немовби в його кабінеті щось чудесне потребувало захисту і його було потрібно вартувати й берегти від чужих очей. Протягом наступних місяців я добре вивчу це відчуття. Навіть зараз, коли вже минуло багато років, звіддаля, інколи вві сні я все ще стою перед білими дверима й чекаю на нього, як на казкового брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина.
Роздивившись, хто до нього прийшов, він прочинив двері трошки ширше, ніж раніше:
– А це знову наш пан Піпін? Вгадав?
Я не став його виправляти.
– Так і є.
Джуліан роздивлявся мене якусь мить.
– Ви знаєте, що у вас чудове ім’я? Колись Францією правили королі на ім’я Піпін.
– Ви зараз зайняті?
– Для нащадка французького престолу я завжди вільний. Ви ж нащадок? – приязно поцікавився він.
– Боюся, що ні.
Він засміявся й процитував грецьку епіграму про небезпечну чесноту щирості, а потім, на мій превеликий подив, відчинив двері та запросив мене всередину.
Це була прекрасна кімната, геть не схожа на кабінет, і то набагато більша, ніж могло видатися зовні. Біла, простора, з високою стелею та накрохмаленими шторами, що їх зараз ворушив вітерець. У кутку, неподалік низької книжкової полички, стояв великий круглий стіл, захаращений чайничками та грецькими книжками. І всюди нас оточували квіти: троянди, гвоздики, анемони – в нього на письмовому столі, на журнальному столику, на підвіконнях. Особливо ароматними здавалися троянди. Їхні пахощі густо висіли в повітрі, змішуючись із відтінками бергамоту, чорного китайського чаю і слабкою чорнильною домішкою камфори. Глибоко зітхнувши, я аж захмелів. Куди б не глянув, мені обов’язково вбирало очі щось красиве: східні килими, порцеляна, мініатюрний живопис, схожий на ювелірні прикраси, – сліпучий калейдоскоп, що приголомшив, наче я потрапив в одну з тих візантійських церковок, простих знадвору, а всередині схожих на райську писанку з позолоти й смальти.
Джуліан вмостився у фотелі під вікном і запросив мене присісти також.
– Гадаю, ви прийшли в справі курсу грецької мови? – запитав він.
– Так.
Його очі здалися мені добрими, відвертими, скоріше сірими, ніж голубими.
– Семестр уже давно почався.
– Я хотів би знову її вивчати. Не годиться все так кидати після двох років.
Джуліан вигнув брови – сильно, лукаво – і подивився якусь мить на свої складені руки.
– Я чув, що ви з Каліфорнії.
– Так, це правда, – трохи подивовано відповів я.
Хто ж йому розказав?
– У мене із Західного узбережжя знайомих практично немає. Навіть не знаю, як воно там ведеться. – Джуліан здавався замисленим та чомусь стурбованим. – Чим ви займалися в Каліфорнії?
Пішли теревені ні про що. Помаранчеві сади, кінозірки-невдахи, коктейльні посиденьки біля басейну у світлі ламп, сигарети,