Таємна історія. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
ти наш новий neanias? – глузливо поцікавився він.
Новий молодий чоловік. Я підтвердив.
– Cubitum eamus?
– Що?
– Нічого.
Він переклав сигарету в ліву руку, а праву простягнув мені. Худа й тонкошкіра, немов у дівчини-підлітка.
Хлопець і не подумав представлятись. І після короткої незатишної паузи я йому назвався.
Той наостанок затягнувся сигаретою й викинув її у відчинене вікно.
– Я знаю, хто ти.
У кабінеті вже були Генрі з Банні; перший читав книгу, а другий, влігшись на парту, гучно та щиро говорив до товариша:
– …ознака поганого смаку. От що воно таке, старий. Я в тобі розчарований. Я тобі віддав належне, але, ти вже мені пробач, розраховував на трохи більший savoir-faire[14] з твого боку…
– Доброго ранку! – привітався Френсіс, заходячи за мною та зачиняючи за собою двері.
Генрі підвів голову, кивнув і повернувся до читання книжки.
– Привіт, – озвався Банні й додав, побачивши мене: – О, мої вітання! Ти нізащо не повіриш, – звернувся він до Френсіса, – але Генрі придбав собі ручку Montblanc.
– Справді? – перепитав Френсіс.
Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.
– Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.
– Ми були разом, коли я її придбав, – не відриваючись від читання, проказав Генрі.
– І почім такі штуки зараз? – продовжив допит Банні. Жодної відповіді.
– Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? – Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. – А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?
Мовчанка.
– Дай-но я ще раз подивлюся? – спитав Банні.
Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.
– На! – промовив він.
Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.
– Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?
– Я просто хотів перову ручку.
– Але ж хіба обов’язково такої марки?
– Мені вже набридла ця розмова.
– Мені здається, це ознака поганого смаку.
– Не тобі, – різко перебив його Генрі, – щось розказувати про смак.
Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.
– От подивімося, чим ми тут усі пишемо, – почав новий полілог Банні. – Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?
– Більш-менш.
Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:
– А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?
– Кульковими ручками, – відповів я. Банні розмашисто кивнув.
– Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені
Досл. «знати, як зробити» (