Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд
Читать онлайн книгу.
лихоманило. Тремтіти його спонукала дівоча рука. Він піддався на вмовляння й навіть ступив крок чи два, та, не витримавши нестерпучого болю, повалився на сніг. Тільки тепер дівчина помітила розшматовану ногу. Умить забула вона про всяку обережність, зразу ж таки припавши до собаки.
– Він не може ходити, – вигукнула дівчина, і голос раптово затремтів. – Подивіться, mon père[8]! Тут страшенна рана. Ми повинні його нести.
– Я так і думав, – відповів Редіссон. – Саме тому й прихопив ковдру. Mon Dieu[9], ти це чула?
З темряви лісу пролунало негучне плачливе квиління. Це Сіра Вовчиця звала Казана. Пес підвів голову й собі завив тремким голосом.
Якимсь дивом П’єрові Редіссонові вдалося покласти Казана на ковдру й донести до табору, не діставши ні подряпини, ні укусу. Це диво зробили Жаннині руки, адже протягом усього шляху одна її рука спочивала на кудлатій Казановій шиї, а друга підтримувала один кінець ковдри. Вони поклали його близько до вогню, а за малу годину чоловік приніс теплої води, обмив нею криваву рану на нозі й приклав до неї щось м’яке, тепле й заспокійливе. Для довершення справи П’єр обмотав рану тканиною.
Усе це було дивне й нове для Казана. П’єр і Жанна гладили його по голові. Чоловік приніс йому кашу з борошна й сала, припрошував його поїсти, а Жанна тим часом сиділа поруч, сперши підборіддя на обидві долоні, дивилась на собаку й говорила з ним. Коли вже пес цілком заспокоївся й перестав боятися, він раптом почув дивні звуки. Вони лунали з боку згортка, що лежав на санях. Від цих звуків Казан різко підняв голову.
Жанна побачила цей рух і почула низький стогін у відповідь. Вона швидко підійшла до згортка, почала з ним говорити й агукати, а потім узяла на руки й відгорнула шкуру, у яку він був загорнутий. Тепер Казан міг роздивитися, що там. Ще ніколи в житті пес не бачив дитини. Жанна тримала маля перед ним, і від вигляду його рожевих щічок Казанові чомусь ставало спокійніше. До собаки потяглися крихітні кулачки, почулося дивне лепетання, а потім дитина раптом засмикала ніжками, засміялась і завищала від утіхи. Від цих звуків усе Казанове тіло розслабилося, і він підповз до дівочих ніг.
– Дивіться, йому подобається дитина! – вигукнула вона. – Mon père, ми повинні дати йому ім’я. Як же ми його назвемо?
– Зачекаймо з цим до ранку, – відповів батько. – Уже пізно, Жанно. Ходи в намет і поспи. Ми лишилися без собак, подорожуватимемо повільно, тож треба встати рано.
Уже відхиляючи запону намету, Жанна обернулася.
– Він прийшов із вовками-сіроманцями, то й назвімо його Сіроманцем, – сказала вона.
Тримаючи однією рукою Жанусю, другу руку жінка простягнула до Казана:
– Сіроманцю! Сіроманцю! – тихо покликала вона.
Казан дивився прямо на жінку. Він знав, що вона кличе саме його, і підповз трохи до неї.
– Тепер він знає, як його звати! – вигукнула Жанна. – Добраніч, mon père.
Після того, як донька з онучкою пішли спати в намет, старий П’єр Редіссон ще довго сидів на краю
Мій тату (
Боже мій (