Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд
Читать онлайн книгу.
біля вогню й теревенити. Однак…
Пильні Казанові очі побачили, як П’єр раптом здригнувся. Він підвівся з саней і попрямував до намету. Піднявши запону, чоловік засунув усередину голову й промовив:
– Жанно, ти спиш?
– Майже. Батьку, може, б ви теж уже йшли спати?
– От докурю тільки, – сказав він. – Тобі там зручно?
– Угу. Я так втомилась… і так хочу спати…
П’єр лагідно всміхнувся. У темряві він схопився за горло.
– Ми майже вдома, Жанно. Он попереду наша річка – Літл-Бівер. Навіть якщо цієї ночі мені випаде вас покинути, ви самі зможете дістатися додому, ідучи за течією. Усього лише сорок миль. Чуєш?
– Так… я знаю…
– Сорок миль – просто вниз по річці. Ви не загубитесь, Жанно. Стережіться тільки прóлизів.
– Ходіть уже спати, татусю. Ви втомилися, до того ж прихворіли.
– Так… от докурю тільки, – повторив він. – Жанно, завтра постійно нагадуй мені за пролизи. Я можу й забути. Там, де сніг і серéн на ньому біліші, ніж деінде, і такі, наче губка, – там і пролизи. Пам’ятай… пролизи…
– Ага-а-а…
П’єр опустив запону намету й, похитуючись, повернувся до багаття.
– На добраніч, мій хлопчику, – сказав він. – Піду я краще до дітей. Ще два дні… Сорок миль… Два дні…
Казан бачив, як чоловік зайшов у намет. Пес смикнувся на повідкові й тягся вперед доти, доки через ошийник, що вп’явся в горло, не стало важко дихати. Його ноги й спина здригалися. У наметі разом із Редіссоном були Жанна з дитиною. Він знав, що П’єр не зашкодить їм, однак він також знав, що біля П’єра Редіссона ширяє щось жахливе й загрозливе. Казан волів би, щоб чоловік був зовні, коло вогню, де він міг би лежати й дивитися на нього.
У наметі було тихо. Ближче ніж досі почулося виття Сірої Вовчиці. Щовечора вона починала звати Казана раніше й підходити до табору все ближче. Він бажав, щоб цього вечора вона була поряд із ним, однак навіть не скавулів у відповідь. Казан не наважувався порушити ту дивну тишу, що панувала в наметі. Скалічений пес, утомлений цілоденною подорожжю, довго лежав нерухомо, але заснути ніяк не міг. Вогонь горів не так буйно; вітер більше не колихав верховіття дерев; а важкі густі сизі хмари снували небом. Зорі почали світитися білим металевим сяйвом, а з далекої півночі долинало ледь чутне потріскування, наче сталеве полоззя саней ковзало снігольодом, – так по-таємничому одноманітно звучала північна заграва. Що далі, то гучнішим ставав цей звук, швидко холоднішало.
Тієї ночі Сіра Вовчиця не звірялася з напрямком вітру. Вона, як скрадлива тінь, просто йшла слідом П’єра Редіссона. Було вже геть по півночі, коли Казан знову почув її виття. Він, затремтівши всіма м’язами, лише підняв голову й насторожено нашорошив вуха. У голосі Сірої Вовчиці пес розпізнав нову жалісливу нотку. І це був не просто поклик супутниці життя – це було якесь повідомлення. Тоді Казан, долаючи самотність і страх, закинув голову до неба й завив, як це роблять біля тіпі дикі собаки