Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд
Читать онлайн книгу.
мордою й нахилив голову. Його очі були червоні, шия і плечі опущені – куди й подівся той непереможний бойовий дух, що жив у ньому заледве не двадцять років. Він більше не був володарем довколишнього дикого лісу. У поставі його чудової голови вже не відчувалося виклику, налиті кров’ю очі не горіли вогнем завзяття. З кожною хвилиною він дихав дедалі важче, натужніше. Мисливець безпомильно сказав би, що це означає. Гострі, як кинджал, роги молодого самця досягли цілі: легені старого лося почали відмовляти. Сіра Вовчиця, що в дні полювання зі зграєю не раз чула такий звук, усе зрозуміла. Разом із Казаном вона повільно, тримаючись на відстані близько двадцяти ярдів, почала кружляти навколо пораненого лісового князя.
Вони повільно обійшли здобич один раз, двічі, тричі. Старий лось постійно крутився навколо себе, розвертаючи обличчя до ворога. Його дихання ставало все важчим, голова хилилася до землі все нижче. Була вже пообідня пора, і мороз дужчав. Ось вони описали двадцять кіл, сто, двісті… Своїми лапами Сіра Вовчиця й Казан витоптали тверду стежину. Під копитами лося не було ні клаптика білого снігу – усе забарвилось у червоний. Тисячі разів до того розігрувалась ця звична для дикої природи трагедія. У цей час життя значило виживання найсильніших, коли, щоб жити, треба було вбити, а померти означало увічнити життя. Нарешті цьому одноманітному смертельному кружлянню Сірої Вовчиці й Казана наставав кінець. Лось більше не розвертав своєї голови. Сіра пара обійшла свою здобич ще тричі, а на четвертому колі вовчиця зрозуміла, що й до чого. Вони зійшли з Казаном із утоптаної стежки, розпласталися під низькою смерекою й почали чекати. Ще довго лось стояв нерухомо, його все більше й більше хилило до землі. А тоді глибокий віддих – і він упав на землю.
Довго Казан і Сіра Вовчиця лежали не рухаючись, а тоді встали й вийшли на втоптану стежку. Вони знову почали обходити лося, цього разу по спіралі, з кожним новим витком усе наближаючись до своєї здобичі. Той спробував устати й підняв навіть голову, але тут-таки її опустив на землю. Сіра Вовчиця це почула. Аж раптом вона стрімко й безшумно кинулася на нього. Її гострі ікла вп’ялись у ніздрі жертви. Підкорюючись інстинктові гаскі, Казан і собі стрибнув уперед і вчепився лосеві в горло. Цього разу його вже не скинули. Жахлива хватка Сірої Вовчиці дала йому час, щоб розгризти товстелезну шкуру й дістатися зубами до яремної вени. Потік теплої крові бризнув йому в морду. Але він усе не відпускав свою жертву. Як колись давно однієї місячної ночі він тримав за горло, рвучи яремну вену, свою першу впольовану велику здобич, так тепер тримав і старого лося. Сіра Вовчиця розімкнула свої щелепи. Вона відійшла вбік, принюхуючись і прислухаючись. А тоді повільно підняла голову, і в крижану виголоджену пустельну місцевість полинуло її переможне виття – заклик на дуван.
Дні голоду для них минули.
Роздiл XIV
Право iкла
Після бою Казан лежав у просякнутому кров’ю снігу геть виснажений.