Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд
Читать онлайн книгу.
запах. І от знову цей незнайомець. Таємничою тінню, наче величезна лапата сніжина, безшумно спустилася велика біла сова. Казан побачив, як голодна птаха сіла лосеві на плече. Блискавкою, сердито гавкаючи, вибіг він зі свого сховку й кинувся на білого грабіжника. Сіра Вовчиця побігла за ним. Стрибнувши над тушею, пес клацнув щелепами, та піймав лише повітря. Він тут-таки розвернувся, але сова зникла.
Тепер до Казана повернулася майже вся його колишня сила. Він метушився біля лося, наїжачивши спину й широко розплющивши грізні очі. Пес загарчав у недвиге повітря, клацаючи щелепами. Сівши на задні лапи, Казан поглянув на кривавий передсмертний слід лося. І знову той інстинкт, такий же надійний, як і розум, підказав йому, що саме звідти варто чекати небезпеки.
Червонотропом тягнувся слід через дику місцину. Цієї місячної ночі всюди нишпорили маленькі проворні горностаї, схожі на білих щурів. Вони перші знайшли кривавий слід і з усією своєю кровожадною люттю швидко пересувалися ним навстрибки. Лисиця вловила запах крові за чверть милі з навітряного боку й підійшла ближче. З-під глибокого вітровалу зблиснули очі-намистинки. Звідти вилізла тонкостанна ілька й зупинилася на багряній стрічці.
Саме ілька змусила Казана знову вийти зі свого укриття у смеречині. У світлі місяця відбувся короткий рішучий бій. Пес із гарчанням кинувся на ільку, та відбивалась, дряпаючись. Тоді почувся котячий виск болю – й ілька, забувши про свій голод, накивала п’ятами. Казан повернувся до Сірої Вовчиці. З його роздертого носа юшила кров. Подруга співчутливо зализувала йому рану, а Казан тим часом стояв і напружено прислухався.
Почувши шум бійки, лисиця поспішила забратися подалі. Лукава крутійка – не боєць, це вбивця, що нападає з-за спини. Трохи згодом їй поталанило підстерегти сову. Розірвавши її на шматки, лисиці вдалося дістатися до півфунта м’яса, схованого в купі пір’я.
Але горностаїв, цих маленьких білих розбійників дикої природи, ніщо зупинити не могло. Якби треба було, вони пролізли б і між ногами людини, аби дістатися до свіжої плоті й теплої крові. Розлючений Казан полював на них, та піймати не міг: для нього вони були занадто швидкі. У місячному світлі горностаї скидалися радше на невловимі спалахи, ніж на живих тварин. Вони шугонули під тушу старого лося й гризли його там, у той час, як Казан лютував, хапаючи зубами сніг. А Сіра Вовчиця спокійно собі сиділа. Її геть не турбували маленькі горностаї. За деякий час засапаний Казан, підупавши на силі, зрозумів марність своїх дій і також усівся поруч із нею.
Ще досить довго безмовну ніч майже нічого не тривожило. Одного разу лиш удалині почулося вовче виття; час від часу, ще більше підкреслюючи могильну тишу, зі свого сховку на верхівці смереки надривно пугукала біла сова, ображено протестувавши проти несправедливого дувану. Місяць був просто над лосем, коли Сіра Вовчиця відчула першу справжню небезпеку. Вона миттєво попередила про це Казана, ставши лицем до кривавого сліду й затремтівши всім своїм гнучким тілом.
Її