Гра янгола. Карлос Руис Сафон
Читать онлайн книгу.
якщо хочеш.
Вона сіла в крісло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосі паперу, який лежав на столі. Крістіна подивилася на мене, і я кивнув головою.
– Я закінчив його кілька днів тому.
– І свій також?
Я, звичайно, вважав обидва рукописи своїми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.
– Можна? – запитала вона, узявши одну сторінку й наблизивши її до свічки.
– Звичайно.
Я дивився, як вона мовчки читає з легкою усмішкою на вустах.
– Педро ніколи не повірить, що це він написав, – сказала вона.
– Довірся мені, – відповів я.
Крістіна поклала сторінку назад у стос і подивилася на мене довгим поглядом.
– Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася відкинути ці думки, але мені тебе бракувало.
– Мені тебе теж.
– Були дні, коли, перед тим як піти до санаторію, я йшла на станцію, сідала на пероні й чекала поїзда з Барселони, сподіваючись, що ти до мене приїдеш.
Я проковтнув слину.
– Я думав, ти не хочеш бачити мене, – сказав я.
– Я теж так думала. Мій батько часто запитував про тебе, знаєш? Він просив мене, щоб я піклувалася про тебе.
– Твій батько був добрий чоловік, – сказав я. – Добрий друг.
Крістіна кивнула головою з усмішкою, але я побачив, що її очі наповнилися слізьми.
– Проте в кінці він уже нічого не пам’ятав. Були дні, коли він плутав мене з моєю матір’ю й просив у мене прощення за ті роки, коли сидів у в’язниці. Потім, протягом багатьох тижнів, він уже не усвідомлював, де він є. З часом самотність оселяється в людині й уже не покидає її.
– Я тебе розумію, Крістіно.
– В останні дні мені здалося, що йому стало краще. Він почав дещо пригадувати. Я привезла із собою альбом із фотографіями, який у нас був, і стала знову навчати його, хто є хто. Там є одне давнє фото, зняте на віллі «Геліус», де ти й він сидите в автомобілі. Ти сидиш за кермом, а він навчає тебе водити машину. Обидва смієтеся. Хочеш побачити цю світлину?
Я не знав, чи хочу її побачити, але не наважився урвати цей момент.
– Звісно, хочу…
Крістіна пішла шукати альбом у своїй валізці й повернулася з маленькою книгою в шкіряній оправі. Вона сіла поруч зі мною й почала гортати сторінки, заповнені старими фотографіями, вирізками з газет і поштовими листівками.
– Поглянь-но, ось де ти.
Я подивився на фотографію й пригадав той літній день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Відаль, і став навчати мене елементарних правил водіння. Після того ми виїхали на вулицю Панами й на швидкості близько п’яти кілометрів на годину, що здалася мені карколомною, бо я був за кермом, доїхали аж до проспекту Пірсона й повернулися.
«Ви створені для того, щоб стати асом водіння машин, – сказав мені тоді Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаєте краху в письменстві, то зробите собі кар’єру на автомобільних дорогах».
Я всміхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навіки. Крістіна подала мені альбом.
– Візьми