Гра янгола. Карлос Руис Сафон
Читать онлайн книгу.
заради вас. Тепер і ви допоможіть нам трохи.
– Якби ви принаймні написали таку книжку, як ваш друг Відаль, – сказав Есковільяс.
– Ото справді роман, – підтвердив Баридо. – Це визнає навіть «Голос індустрії».
– Я знав наперед, що так усе буде, – провадив Есковільяс. – Ви людина невдячна.
Поруч зі мною сиділа Отрута й дивилася на мене жалісним поглядом. Мені здалося, що зараз вона візьме мене за руку й почне втішати, тому я швидко відійшов убік. Баридо обдарував мене своєю масною посмішкою.
– Можливо, це й на краще, Мартін. Можливо, це сигнал від Господа, який у Своїй нескінченній мудрості хоче повернути вас на дорогу праці, яка подарувала стільки радості читачам вашого «Міста проклятих».
Я зареготав. Баридо приєднався до мене, і за його знаком те саме зробили Есковільяс і Отрута. Я подивився на цей хор гієн і сказав собі, що за інших обставин ця хвилина видалася б мені миттю надзвичайно витонченої іронії.
– Мені подобається, що ви з таким гумором оцінили свою невдачу, – проголосив Баридо. – То що ви мені скажете? Коли ми матимемо наступну книжку серіалу Іґнатіуса Б. Самсона?
– Пішли ви всі самі знаєте куди.
Вийшовши звідти, я блукав вулицями Барселони протягом кількох годин без певної мети. Відчував, що дихати мені важко, щось тиснуло на груди. Краплі холодного поту виступили в мене на руках і на лобі. Коли стало смеркатися, я, не знаючи, куди себе подіти, вирішив повернутися додому. Проходячи повз книгарню «Семпере та син», я побачив, що книгар заповнив свою вітрину примірниками мого роману. Було вже пізно й крамниця була зачинена, але всередині ще горіло світло, і коли я хотів прискорити ходу, то побачив, що Семпере помітив мене й усміхнувся до мене такою сумною усмішкою, якої я не бачив у нього за всі ті роки, протягом яких його знав. Він підійшов до дверей і відчинив їх.
– Зайди на хвилинку, Давиде.
– Іншого разу, сеньйоре Семпере.
– Зроби це для мене.
Він узяв мене за руку й затяг до крамниці. Повів мене до задньої кімнати й там запропонував крісло. Налив у дві склянки чогось іще густішого, ніж смола, і знаком показав, щоб я випив свою склянку одним махом. Він подав мені приклад, перехиливши свою.
– Я погортав книжку Відаля, – сказав він.
– Головний шедевр сезону, – прокоментував я.
– А він знає, що її написав ти?
Я стенув плечима.
– А яка різниця?
Семпере подивився на мене тим самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирічного хлопчика, що прийшов до його книгарні весь у синцях і з вибитими зубами.
– Як ти почуваєшся, Давиде?
– Пречудово.
Семпере непомітно похитав головою й підвівся, щоб узяти щось на одній зі своїх полиць. Я побачив, що він узяв примірник моєї книжки. Він подав її мені разом із пером і всміхнувся.
– Надпиши її мені, будь ласка.
Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моїх рук і поставив у почесну вітрину за прилавком, де він зберігав перші