Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
всього, звісно, не було, але я відтрубив достатньо нічних змін, щоб читати між рядків. Була там і коротка нотатка про Коффі: «Лежав без сну, не шумів, можливо, трохи поплакав. Я пробував його розговорити, але Коффі кілька разів щось невиразно буркнув, і я дав йому спокій. Може, Полу чи Гаррі більше пощастить».
«Розговорити» насправді було центральним елементом нашої роботи. Тоді я цього не знав. Але, озираючись назад із оглядового майданчика свого дивного старечого віку (мабуть, старечий вік завжди видається дивним людям, які мусять його витримувати), я розумію, що так воно й було. А тоді я не бачив того, що було таким важливим для нашої роботи – як дихання для життя. «Літунам» не обов’язково було добре вміти «розговорити», але це було життєво необхідним для мене, Гаррі, Брутала й Діна… і саме тому Персі Ветмор був такою ходячою катастрофою. Його ненавиділи в’язні, ненавиділи наглядачі… усі його ненавиділи, крім впливових знайомих, самого Персі і, можливо (але тільки можливо), його матері. Він був як доза білого миш’яку, яким посипали весільний торт. І мені здається, я від самого початку знав, що з ним буде лихо. Він був нещасним випадком, якому дуже кортить статися. Що ж до інших, то ми б зневажливо скривилися, якби хтось нам сказав, що найбільше користі від нас – не як від наглядачів над страченцями, а як від їхніх психіатрів. (Десь там, усередині, мені й досі хочеться зневажливо скривитися.) Але розговорювати ми вміли… а без розмов люди, що постали перед Старим Іскруном, мали бридку звичку з’їжджати з глузду.
Унизу під звітом Брутала я зробив позначку – поговорити з Джоном Коффі (принаймні спробувати) – і перейшов до записки від Кертіса Андерсона, головного асистента начальника. У ній було написано, що він, Андерсон, чекає ДАС для Едварда Делакроа (Андерсон зробив помилки в обох словах; насправді засудженого звали Едуард Делакруа) найближчим часом. ДАС розшифровувалося як дата страти. Якщо вірити записці, авторитетне джерело повідомило Кертісові, що французик вирушить у похід незадовго до Гелловіну. 27 жовтня, на його здогад, а здогади Кертіса Андерсона завжди були дуже інформованими. Але перед тим ми могли очікувати нового пожильця, на ім’я Вільям Вортон. «Він той, кого ти б назвав “проблемною дитиною”, – писав Кертіс своїм нахиленим уліво й чомусь манірним почерком. – Люто скажений і пишається цим. Останній рік чи десь так швендяв по всьому штату й нарешті попався. Під час збройного нападу вбив трьох людей, серед них одну вагітну. Четвертого прикінчив при спробі втечі. Патрульного штату. Черниці й сліпого в списку бракує». Тут я несамохіть усміхнувся. «Вортону 19 років, на верхньому л. передпліччі в нього витатуйовано “Малюк Біллі”. Раз чи два тобі доведеться дати йому по носі, я тобі гарантую, але обережніше з цим. Цьому типу просто до всього байдуже». Цю останню думку він підкреслив двічі, а тоді завершив: «А ще він може зависнути надовго. Подає апеляції, до того ж він неповнолітній».
Божевільний підліток, подає апеляції, цілком може затриматися. Ой, до чого ж «приємно» було це все читати.