Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
ти баптист, або ти за бортом». Але, знаєте, люди люблять лицемірів – свояк свояка здалеку бачить. Та й потім, збіса ж приємно, коли когось упіймають зі спущеними штаньми й піднятим прутнем, і це не ти.
Він був не просто лицеміром, а лицеміром некомпетентним, із тих, що фотографуються з кішечкою якоїсь дами, тоді як хтось інший (наприклад, заступник шерифа Роб Мак-Ґі) ризикував зламати собі ключицю, доки ліз на дерево, де сиділа пані Кішечка, і зносив її додолу.
Хвилини зо дві Мак-Ґі слухав белькотіння Марджорі Деттерик, потім увірвав потік її слів чотирма-п’ятьма запитаннями – швидкими й точними, мов ті удари, такі непомітні й сильні, що кров рине ще до того, як відчуєш різкий біль. А коли почув відповіді, сказав:
– Я дзвоню Бобо Марчанту. В нього є собаки. Місіс Деттерик, ви будьте вдома. Як прийдуть чоловік і син, то і їх утримуйте вдома. Хоч спробуйте.
Чоловік і син тим часом пройшли стежкою викрадача три милі на північний захід, але там його слід полишив відкрите поле й заглибився в сосновий бір, тож вони його втратили. Як я вже казав, вони були фермерами, а не мисливцями, а вже на той час знали, що йдуть за звіром. Дорогою вони знайшли жовту маєчку, що була до пари трусикам Кет, та ще один шматок Кориної сорочечки. Обидва предмети були мокрі від крові, та ні Клаус, ні Гові більше не поспішали так, як від самого початку; на той час у їхні гарячі сподівання вже просочувалася холодна певність і важкою крижаною водою стікала донизу.
Вони кинулися в ліс, шукаючи знаків. Не знайшли жодного, побігли в інше місце – з тим самим неуспіхом. Потім у третє. Цього разу знайшли краплини крові, віялом розбризканої по глиці ладанної сосни. Вони трохи пройшли в напрямку, в якому вказувала кров, а потім знову почали безладно метатися. На той час стрілки годинника вже підібралися до дев’ятої ранку, і десь позаду лунали крики чоловіків і гавкіт собак. Доки шериф Крайбус тільки допив би першу чашку кави, підсолодженої бренді, Роб Мак-Ґі зібрав аматорський загін. О чверть на десяту вони приєдналися до Клауса та Гові Деттериків. Ці двоє у відчаї тупцяли на узліссі. Невдовзі чоловіки знову вирушили навздогін за викрадачем – тепер їх вели собаки Бобо. Мак-Ґі дозволив Клаусу й Гові піти з ними, бо ті однаково б не повернулися, навіть якби він їм наказав, хоч і страшенно боялися того, що могли побачити. Мак-Ґі напевно це розумів. Але розрядити зброю він їх примусив. Решта вчинили так само, пояснив Мак-Ґі; так безпечніше. Та тільки він їм не сказав (інші так само промовчали), що лише Деттериків попросили здати набої помічникові шерифа. У тому своєму розгубленому стані, бажаючи лише одного – пройти весь кошмар до кінця й покінчити з ним, – вони підкорилися. Коли Роб Мак-Ґі змусив Деттериків розрядити гвинтівки й віддати йому набої, він, імовірно, врятував Джонові Коффі його жалюгідну подобу життя.
Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли їх через дві милі соснового підліска, весь час у тому самому напрямку – строго на північний захід. З лісу загін вийшов на берег річки Трапінґус, яка в тому місці