Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
відказав він.
Зітхнувши, я виголосив йому скорочену версію заготовленої промови. Я вже вирішив, що проблем він не створюватиме. Щодо цього я одночасно мав рацію й помилявся.
– Мене звати Пол Еджкомб, – відрекомендувався я. – Я головний у блоці Е. Головний вертухай. Коли чогось від мене хочеш, поклич мене на ім’я. Якщо мене нема, гукай цього чоловіка – це Гаррі Тервілліґер. Або можеш покликати містера Стентона чи містера Говелла. Ти це розумієш?
Коффі кивнув.
– Та тільки не сподівайся отримати бажане, якщо ми вирішимо, що тобі це не треба. Тут тобі не готель. Тямиш?
І знову він кивнув.
– У нас тут тихо, здорованю. Не так, як у решті тюрми. Тут лише ти й Делакруа. Працювати тобі не доведеться, просто сидітимеш. Тобі дають шанс про все подумати. – Забагато часу, як на більшість із них, але вголос я цього не сказав. – Буває, ми вмикаємо радіо, якщо все в порядку. Любиш радіо?
Коффі кивнув, але з сумнівом – так, наче не знав, що воно таке, те радіо. Згодом я дізнався, що, в принципі, так і було; Коффі впізнавав речі, коли їх бачив, але в проміжках про них забував. Персонажів мильної радіоопери «Наша дівчинка Неділя»[10] він знав, але його спогади про те, що вони робили в останній серії, були дуже розмиті.
– Якщо будеш слухняний, то їстимеш за розкладом, ніколи не побачиш ізсередини одиночної камери в кінці коридору й не муситимеш носити полотняну сорочку, яка застібається на всі ґудзики на спині. З четвертої до шостої щодня тебе випускатимуть погуляти на подвір’я, крім субот, бо по суботах решта населення тюрми грає у прапорбол[11]. Відвідувачів до тебе пускатимуть у неділю по обіді, якщо в тебе є кому відвідувати. Є такі, Коффі?
Він хитнув головою.
– Нікого нема, начальнику, – сказав він.
– Ну, тоді твій адвокат.
– Він показав мені спину. Його мені й так позичили. Навряд чи він найде дорогу сюди, в гори.
Я подивився на нього уважно, не розуміючи, жартує він чи серйозно говорить. Але схоже було, що не жартував. А я насправді й не чекав іншого. Апеляції були не для таких, як Джон Коффі, особливо в ті часи; їх на день приводили в суд, а потім світ забував про них, доки в газеті не проскакувала коротенька замітка про те, що один парубок прийняв близько півночі дозу електрики. Але чоловіка, в якого є дружина, діти чи друзі й він сподівається зустрічі з ними в неділю по обіді, легше контролювати, якщо ти очікуєш проблем. Утім, цього разу проблем не було, на щастя. Бо він був таким колосом, трясця йому.
Я трохи посовався на ліжку, потім вирішив, що треба встати – так унизу буде комфортніше. Тож я встав. Коффі шанобливо відступив на кілька кроків назад і склав руки перед собою.
– Перебування тут може стати легким чи важким, здорованю. Все залежить тільки від тебе. Я маю тобі сказати, що ти можеш полегшити роботу нам усім, бо врешті-решт усе закінчується однаково. Ми будемо ставитися до тебе так, як ти цього заслуговуватимеш. У тебе є запитання?
– А ви світло перед сном не вимикаєте? – випалив він так швидко, наче тільки
«Our Gal Sunday» – радіосеріал, який транслювався з 1937 по 1959 рік; мильна опера про сироту з Колорадо, яка виходить заміж за британського аристократа.
Різновид американського футболу, в якому замість штовхати суперника потрібно його тягти за прапорець, причеплений до паска.