Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
сил на їхню користь. І дуже пишався своїм волоссям. Руки так і тяглися себе пригладжувати.
– Тоді ти свою роботу виконав, – сказав я. – Переходь до лазарету.
Персі відкопилив нижню губу. Білл Додж і його люди переносили коробки й стоси простирадл, навіть ліжка тягали; весь лазарет переїжджав у нову каркасну будівлю на західному боці тюрми. Робота в спеку, підйом вантажів. Персі Ветмор не хотів бути причетним ні до того, ні до іншого.
– Їм вистачає рук, – не здавався він.
– Тоді йди покомандуй, – підвищив голос я. Гаррі скривив гримасу, але я не звернув уваги. Якщо губернатор накаже начальнику Мурзу мене звільнити за те, що не те пір’ячко скуйовдив, то кого Гел Мурз поставить на моє місце? Персі? Не смішіть. – Мені, Персі, зовсім не цікаво, що ти робитимеш. Ти, головне, зроби так, щоб я тебе тут не бачив.
Спершу я подумав, що зараз він упреться рогом і будуть справжні проблеми з Коффі, який стовбичив на місці, наче найбільший у світі зупинений годинник. Та потім Персі загнав кийка в саморобний чохол (дурна клята данина його марнославству) і з гордовитим виглядом покрокував коридором. Я не пам’ятаю, хто з наглядачів того дня сидів за столом чергового (підозрюю, що один з «літунів»), але Персі, мабуть, не сподобалось, як той на нього глянув, бо він прогарчав: «Ану прибери цю хрінову посмішку, бо я з тебе її приберу», – коли проходив повз стіл. Забряжчали ключі, з прогулянкового подвір’я на мить увірвалося досередини вибухове гаряче сяйво сонця, і Персі Ветмор зник, принаймні на якийсь час. Миша Делакруа, посіпуючи вусиками-ниточками, перебігла з одного плеча французика на інше.
– Містере Джинґлз, тихо бути, – сказав Делакруа, і мишка зупинилася на його лівому плечі, наче зрозуміла слова. – Просто дуже тихо бути, анічичирк.
Слово «анічичирк», промовлене з мелодійним кейдженським акцентом Делакруа, вийшло екзотичним та іншомовним – «анітчичир».
– Деле, іди лягай, – різко наказав я. – Відпочинь собі. Не твоє це діло теж.
Він послухався мене. Делакруа зґвалтував молоденьку дівчину й убив її, а потім скинув тіло за квартирним будинком, де вона жила, покропив вугільною нафтою й підпалив, десь у надрах сплутаної свідомості надіючись позбутися доказів злочину. Але вогонь перекинувся на сам будинок, охопив його весь, і загинули ще шестеро людей, а серед них – двоє дітей. Інших злочинів за ним не водилося, тож тепер то був лише сумирний чоловічок зі стривоженим обличчям, лисою маківкою й довгим сплутаним волоссям, що розсипалося ззаду на комірці його сорочки. Він трохи посидить на Старому Іскруні, й Іскрун його прикінчить… але те, що підштовхнуло до скоєння того жахливого злочину, вже покинуло чоловіка, і тепер він лежав на своєму ліжку, дивлячись, як маленький співкамерник бігає попискуючи по його долонях. У якомусь розумінні це було найгірше; Старий Іскрун ніколи не спалював того, що сиділо в них усередині, та й ліки, які їм вводять у ці дні, те «щось» не присипляють. Воно покидає тіло, перескакує на когось іншого, а нам залишає вбивати порожні оболонки,