Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
біль. Наче хворий зуб озвався. Я розумію, що це нісенітниця, з огляду на те місце, про яке ми зараз говоримо, але це єдине, з чим я можу те відчуття порівняти. Під час відливання (а саме це я зробив перед тим, як піти в бібліотеку) та відразу після нього ставало стократ гірше.
Одна людина там усе-таки була – миршавий старий активіст Ґіббонз. Він дрімав у кутку з розгорнутим на колінах романом про Дикий Захід і насунутим на очі капелюхом. Спека його не турбувала, втім, як і стогони, гуркіт і зрідка – матюки з лазарету на горішньому поверсі (там мало бути градусів на десять спекотніше, і я сподівався, що Персі Ветмор насолоджується). Я старого теж не потривожив, просто пішов до короткого відрогу літери Г, туди, де тримали газети. Думав, що їх могли забрати разом із вентиляторами, хай там що казав Дін. Але газети були на місці, і знайти в них усе у справі близнючок Деттерик було досить легко; новини про них незмінно друкували на перших сторінках із дня скоєння того злочину в червні аж до самого судового процесу в кінці серпня – на початку вересня.
Уже зовсім скоро я геть забув і про спеку, і про гуркіт на другому поверсі, і про хропіння старого Ґіббонза. Думка про тих маленьких дев’ятирічних дівчаток, з їхніми пухнастими білявими голівками та чарівливими усмішками, близнюків Боббсі, у поєднанні з темним громаддям Джона Коффі була неприємною й невідчепною. Враховуючи його габарити, легко уявлялось, як він їх пожирає живцем, ніби той велет у казці. Але те, що скоїв він, було ще гіршим. І насправді Коффі пощастило, що його не лінчували на місці, на березі ріки. Звісно, якщо вважати щастям очікування походу Зеленою милею й сидіння на колінах у Старого Іскруна.
4
Короля Бавовну на Півдні скинули з трону за сімдесят років до всіх цих подій, і стати королем йому більше не світило ніколи, але в тридцяті роки він переживав невеличке відродження. Бавовняних плантацій більше не було, але в південній частині нашого штату процвітало сорок-п’ятдесят бавовняних ферм. Однією з них володів Клаус Деттерик. За мірками п’ятдесятих років його можна було вважати багатієм, бо він сплачував рахунки в крамниці наприкінці більшості місяців і міг без сорому подивитися в очі президентові банку, коли вони випадково зустрічалися на вулиці. Сама ферма була чистою і просторою. Крім бавовни, там ще водилися кури й кілька корів. Клаус із дружиною мали трьох дітей: Говарда, якому було років дванадцять чи десь так, і дівчаток-близнючок. Кору й Кеті.
Одного теплого червневого вечора того року дівчатка попросилися й одержали дозвіл на те, щоб переночувати на обтягненій сіткою веранді, яка простягалася вздовж усієї стіни будинку. Для них то була неабияка розвага. Мама поцілувала їх на добраніч за кілька хвилин до дев’ятої, коли на небі догоріло останнє світло. Наступного разу вона побачила їх уже в трунах, коли найгірші ушкодження замаскував гробар.
Сільські родини в той час рано влягалися спати – «як ото під столом стемніє», казала, бувало, моя мама, – і спали міцно. Тієї ночі, коли викрали близнючок, Клаус, Марджорі та Гові Деттерики