Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,

      130 І засвітилося небо промінням, а молодь добірна

      З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,

      Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські

      З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця

      В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

      135 Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, – в оздобі

      З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила, Піною вкриті.

      Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:

      Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,

      І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,

      140 Застібка з золота шати багряні на ній запинає.

      От і фрігійський з'явився загін, і з Іулом веселим

      Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший

      Між товариством з'явився й з'єднав ті загони обидва.

      Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

      145 І прибуває з Лікії на Делос, щоб тут відновити

      Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

      Жителі Криту й дріопи строкаті, іще й агатірси;[88]

      Сам він ступає верхів'ями Кінту, і кучері буйні

      Лавром вінчає м'яким, і вінець золотий накладає,

      150 Й стріли на плечах дзвенять, – та нічим же не гірший від нього,

      Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

      А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,

      З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,

      Олені з другого боку поля пробігають розлогі,

      155 Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.

      А молоденький Асканій на борзому конику грає

      По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;

      Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,

      Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

      160 Але тим часом по цілому небу знялися великі

      Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.

      Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,

      З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,

      Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки

      165 З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру

      Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона,[89]

      Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо

      І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.[90]

      Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.

      170 З тої хвилини Дідона вже більше не