Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,

      Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім

      200 Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму

      Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала

      Кров'ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.

      Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті

      В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,

      205 Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:

      «О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський

      В жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,

      Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо?[91]

      Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?

      210 Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас,

      І гуркіт Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,

      Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй

      Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, —

      Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея

      215 На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим

      Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[92]

      Нині підв'язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви

      В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском».

      Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,

      220 Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,

      Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,

      Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину,

      Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій

      Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він

      225 Долі шука в Карфагені тірійському й не пам'ятає

      Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого

      Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази

      Вирвала цілим із грецької січі.[93] Казала, що буде

      Владарем він у Італії, повний могутньої сили

      230 Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,

      Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.

      Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,

      І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,

      То чи пожалує батько Асканію й римського замку?

      235 Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,

      І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?

      Хай відпливає. На цьому й усе – так йому сповістиш ти».

      Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.

      Спершу сандалії ті золоті він на ноги взуває,

      240 Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води

      Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою[94]

      Тіні