Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів. Малколм Гладуелл
Читать онлайн книгу.
як Давид, зазвичай він перемагає. Але аутсайдери здебільшого змагаються не як Давид. Із 202 нерівних протистоянь у базі даних Арреґіна-Тофта аутсайдер вирішив зійтись у традиційному бою з Голіафом 152 рази – і програв у 119 випадках. 1809 року перуанці відкрито боролися з іспанцями та програли; в 1816 році грузини відкрито боролися з росіянами і програли; 1817 року піндарі відкрито боролися з британцями та програли; під час кандійського повстання 1817 року шріланкійці відкрито боролись із британцями і програли; в 1823 році бірманці вирішили відкрито боротися з британцями та програли. Список поразок безкінечний. У 1940-х роках комуністичне повстання у В’єтнамі виснажувало французів, аж поки 1951 року в’єтмінський стратег Во Нгуєн Зіап не перейняв традиційні методи ведення війни – і невдовзі зазнав кількох поразок. Джордж Вашингтон теж так учинив під час американської революції: він відмовився від партизанських тактик, які дуже добре слугували колоністам на перших етапах конфлікту. «Він за першої нагоди присвятив свою енергію створенню армії британського типу, Континентальної лінії, – пише Вільям Полк у книжці “Жорстока політика”, історії нетрадиційних методів ведення війни». – Як наслідок, він почав зазнавати однієї поразки за іншою і мало не програв війну».
Щоб це зрозуміти, варто пригадати тривалий похід Лоуренса на Акабу через пустелю. Легше вдягнути солдатів у яскраву форму й провести маршем під звуки військового оркестру, ніж змусити їх проїхати на верблюдах шістсот миль пустелею, що кишить зміями. Легше і значно приємніше відходити назад і заспокоюватися після кожного здобутого очка – й виконувати доведені до автоматизму кидки, – аніж крутитися, махаючи руками, і боротися за кожен дюйм баскетбольного майданчика. Стратегії аутсайдерів складні.
Схоже, єдиним, хто зробив висновки зі знаменитої гри між Фордгемом і Массачусетським університетом, був юний худорлявий захисник команди першокурсників Массачусетського університету Рік Пітіно. Того дня він не грав, а просто спостерігав за грою, широко розплющивши очі від подиву. Навіть зараз, більше ніж сорок років по тому, він може з пам’яті назвати майже всіх гравців команди Фордгему: Єлвертон, Салліван, Майнор, Чарлз, Забетті.
– Їхня команда виконувала найдивовижніший пресинг, який я коли-небудь бачив, – каже Пітіно. – П’ять хлопців заввишки від шести футів до шести футів і п’яти дюймів. Те, як вони грали у захисті, було неймовірно. Я досліджував цю тему. Вони в жодний спосіб не могли нас перемогти. Ніхто не перемагав нас у «Кейдж».
Пітіно 1978 року став головним тренером Бостонського університету (у двадцятип’ятилітньому віці) і за допомогою пресингу вперше за двадцять чотири роки вивів свою команду на чемпіонат Національної асоціації студентського спорту. На наступній посаді в Коледжі Провіденс Пітіно очолив команду, в якої співвідношення перемог до поразок у попередньому році дорівнювало 11:20. Гравці були невисокими й не мали особливих