Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
(«Ой! Кретин! Ідіот!» – кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння – «О божественні рефлекси юних», думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, – і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру.
– Лізі, – шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід.
– Хто мене штовхнув? – запитує дівчина з бретельками на плечах.
Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості.
Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет.
– Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся…
– Мені так гаряче, – каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі – конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. «Його лікувальний чай тут йому не допоможе, – думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. – Цього разу надто багато крові. Збіса багато». – Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.
– Я тобі його дам, – каже вона й підкладає жакет йому під голову. – Я дам тобі льоду, Скоте.
«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», – думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.
– Як тебе звуть?
Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:
– Ліза Лемке.
«Ще одна Ліза, який малий наш світ», – думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше:
– Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… – Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. – Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911…
– Це ви, мем? Місіс Лендон? – До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою – великою-великою пихатою діркою на людині, – проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. «Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика», – думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. – Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли?
Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми,