Історія Лізі. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
світі Довгий хлопець, цей володар його безсонних ночей, оберне свою невимовно голодну голову. І через мить у цьому світі Скот Лендон просто здригнеться на гарячому гудроні й помре. У посвідченні про смерть напишуть якісь божевільні дурниці, але вона знатиме: його чорна проява нарешті його побачила, прийшла по нього і з’їла його живцем.
Отже, тепер відбувається щось таке, про що вони ніколи згодом не говоритимуть, ані з іншими, ані між собою. Щось надто жахливе. Кожен шлюб має два серця, одне світле, а друге – чорне. А тут ідеться саме про їхнє чорне серце, про те, яке в собі ховає божевільну таємницю. Вона нахиляється над ним нижче, ближче до розпеченого гудрону, немає сумніву, він помирає, проте вона сповнена рішучості утримати його тут, якщо тільки зможе. Навіть якби їй довелося битися з Довгим хлопцем за нього – якщо буде треба, вона застосує нігті за браком іншої зброї.
– Отже… Лізі… – шепоче він, посміхаючись своєю бридкою, обізнаною, жахливою посмішкою. – Що… ти… скажеш?
Вона нахиляється до нього ще ближче. Нахиляється в просякнутий потом і кров’ю сморід, який витає над ним. Нахиляється, аж поки чує рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким він мив сьогодні вранці голову, та піни, яку він застосовував для гоління. Вона нахиляється над ним, аж поки її губи торкаються його вуха. Вона шепоче:
– Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своєму житті – лише заспокойся.
Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним.
– Лізі…
Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже:
– Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. – Вона мало не додає: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, – це не померти. І тому вона каже: – Більше не відтворюй цього звуку.
Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то – їй так здається – вона зможе витримати що завгодно.
– Мені так жарко, – каже він. – Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати.
– Лід скоро буде, – каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. – Я тобі дістану його.
Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо.
А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу.
– Я