Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
обернув до нього своє спокійне вродливе лице.
– Прощайтеся, – промовив коротко й відступився нарешті геть від домовин, щось сказавши сестрі Ольги.
Олекса розумів, що має підійти першим, і всі чекали від нього цього, але він не міг, дивним чином не міг примусити себе навіть кроку зробити до тих домовин, хоча ще якусь хвилину тому скаженим собакою вештався посеред чужих могил, кидаючи на чужі останні притулки такі ненависні погляди, мов то там лежали винуватці смерті Ольги та Дори. А сльози… Вони вогняною вологою кублилися десь усередині, але не могли проштовхнутися назовні, не могли віднайти собі волі та виходу, бо Олекса з дитинства був привчений тримати все зайве, усе те, що не було дозволено сильним чоловікам, глибоко в собі й не випускати. Дід Тихон був занадто гарним учителем і, виліплюючи з онука справжнього чоловіка, не шкодував ні гострих, образливих слів, ані важкої своєї руки та паска з бичачої шкіри, коли вважав за потрібне. І з роками Олекса таки втілив усі бажання всесильного Тихона Уласовича Мазуревича, і все те, що хвилювало та зачіпало серце Олекси, було завжди сховано надто глибоко, і жодне чуже око не могло додивитися його справжніх почуттів. І навіть зараз, ховаючи дружину та єдину дитину, він міг здатися для стороннього спостерігача геть байдужим, справжнім партійцем, котрі не могли дозволити собі виливати почуття на очах натовпу. Але він не був байдужим, далеко ні, і чи не єдиною людиною, котра знала про його здатність глибоко ховати свої почуття, була тітка Ярина. Це вона зараз торкалася його холодних пальців на диво теплою, м’якою рукою і шепотіла ледь чутно:
– Олексо, ти маєш попрощатися з ними, не стримуючи себе. І пам’ятай – його давно вже немає в живих!
Олекса ледь помітно здригнувся, бо знав, кого саме мала на увазі тітка Ярина – діда Тихона. Так, він помер давно, понад двадцять років тому, але його велична, похмура тінь ще продовжувала стояти, ще відчувалася Олексою за власною спиною. Тому, певно, він і не послухався тітки, не дав волі жаданій волозі сліз, і тільки на дерев’яних, мов чужих, запозичених ногах підійшов до тих домовин і закляк так поряд, замислено вдивляючись у ті два спокійних, застиглих лиця, котрі ще декілька днів тому оберталися до нього з радістю, квітли усміхом, похмурніли ображено чолом, а зараз… Зараз вони були майже незнайомі йому, лежали оце, бліді, із синявими тінями, і мокрий сніг якось, мов не наважуючись, делікатно так торкався тих нерухомих облич… І він, Олекса, мав зараз прощатися… Прощатися… Яке гірке, нелюдяне слово. Як може він прощатися, коли геть цього не хоче, коли він ще до кінця не прийняв ні серцем своїм, ні всією сутністю своєю тієї суворої правди – ось тут ховають його родину, і вже не має він ні дружини, ні доньки.
Але він мав прощатися. Хоча б заради того натовпу цікавих і знайомих, котрі чекали від нього того прощання. І він таки змусив себе, змусив нахилитися й поцілувати холодне, мармурове чоло спочатку Ольги, а потім уже Дорочки. Дивно, але думок уже майже не мав, голова була на диво пустою, і він тільки мовчки спостерігав, як прощаються