Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
на зріст, Мазуревич старий ніколи не вирізнявся вродою, мав якусь сіру, невиразну зовнішність, тонкий, прямий ніс, бліду вервечку губ та бруднувато-сірі очі, над котрими нависали густі чорні бровиська. Вигляд такий бридкий, що тільки поглянеш на людину, то одразу ж і зрозумієш, що добра чекати від неї не варто. І Марфа ненавиділа, відчайдушно ненавиділа й пику його вгодовану, погану, і голос його різкий, неприємний. Той голос, що тільки й умів, що ображати та так уже лаяти люто, що краще б вона померла в той день, коли вступила в хату Мазуревичів невісткою. Тільки й чула того, що вона голота злиденна й ледащо.
Свекруха теж була якоюсь… дивакуватою. Усе вона відмовчувалася і як належне приймала те, що Марфа ледь не наймитувала в них. Сама ж тільки поїсти наготує й увесь день, мов нежива, може просидіти то у світлиці своїй, то на призьбі. А що чоловік невістку не вгаває лаяти, то того вона наче й не чує, щоправда, сама Марфу не сварила майже, і та розуміла, що не з доброти душевної вчиняє так, а то просто свекрусі було байдуже все, що відбувалося в господі. І до сина їй теж було глибоко байдуже. Марфа помічала іноді, що дивилася Оксана на Уласа так, наче і його теж ненавиділа, як і батька його. А вони були чимось і схожі – старий Зосима та Улас, тільки очі в Уласа були не ті, бруднувато-сірі, а успадкував він блакитні й гарні – материні. Вони й надавали його досить невиразному лицю привабливості, котрої не мав батько. А все одно Марфа бачила, що свекруха сина недолюблює, ненавидить. А за що? За що ж мати рідна може ненавидіти сина, Марфа собі й уявити не могла. І все намислювала, що вже вона дитя своє, яким би воно не вродилося, буде тільки любити й ніколи не допустить у серце своє ненависті до нього.
Навесні обродилася вона Тихоном.
На диво дитина народилася міцною, хоча Марфа за нею й жодного дня відпочинку не мала, ледь не до самих пологів відходила і за птицею, і за худобиною, і сну мала хіба що три години на добу. Після пологів дали відпочити їй лише три дні. А Тихон ще вродився таким галасливим, норовливим, що не по нім, хоча мале, та все розуміє, і одразу такий ґвалт вчиняє… Але вродився гарним, дуже на саму Марфу схожим, з рисами її лиця… Старий Зосима, як тільки побачив його вперше, так і плюнув.
– Тьху, не моєї породи!
Як помилився, як же помилився він тоді, бо той онук, що був, на його думку, не в його породу, він зріс повною його подобою, і ніхто з п’ятьох дітей Уласа та Марфи не успадкував рис характеру старого Зосими настільки повно, як Тихон. І вже малим виявляв він успадковану від діда жорстокість, нещадно вбиваючи птахів, а на материні докори тільки зухвало позиркував темними, вогняними очицями. Марфа лише гірко зітхала, дивлячись на старшого сина. Успадкувавши й зовнішність її, і вроду, Тихон за всім іншим був справжнім Мазуревичем. Здатним до жорстокості та нападів люті, часто видавався похмурим, і вона докоряла собі, що син такий, бо коли важкою ходила, то допускала до серця свого ненависть до свекра. От і вродився син таким, що вже з колиски не мав у собі добра.
Марфа