Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
якісь дрібнички траплялися, котрих і вистачало лише на те, аби харчуватися та винаймати десь куток. Але ж того, про що так відчайдушно мріяв Тихон, – того не траплялося. А з якими неймовірними мріями їхав він сюди, до Сибіру. Понаслухувався розповідей Грицька, як багатіють люди на цих землях, купуючи ділянки й намиваючи золото та коштовне каміння. Грицько той сам загорівся й Тихона підбив.
У двері постукали, обірвавши невеселі думки Тихона, і він злостиво позиркнув на них.
– Увійдіть!
На порозі кімнатки з’явився власник цього хліва з гордою назвою «готель» – миршавий чоловічок зі швидкими темними очицями та неприємним лицем. Він умить скинув оком кімнату, зачепившись поглядом за нещасний, розбитий стілець, і тонкі вуста його склалися в ще тоншу ниточку.
– Неподобствуєм, пане?
Тихон позиркнув на нього вороже.
– Іди геть!
– А платити?
– Та я тобі зараз так заплачу, – погрозливо запевнив його Тихон, і чоловічок зразу зник за дверима, як його й не було. Зітхнувши, Тихон підійшов до маленького забрудненого дзеркальця й замислено поглянув на своє відображення. Гарне, вродливе лице, полум’яні, теж гарні чорні очі й дужа стать – удома, у далекому Зарудді, він вважався найгарнішим хлопцем на селі, як колись мати – першою красунею, та вспадковувати її нещасну долю зовсім не збирався. Ні, те життя, котре на нього очікувало в рідному Зарудді, було зовсім не по нім. Одружуватися з якоюсь сільською дівкою, плодити з нею дітей, а потім вгинати спину, аби прогодувати усе те товариство… Ні, Тихон вірив, що був народженим не для такого життя. Він був народженим жити не селянином-злиднем, що в поті лиця свого добуває кусень хліба, ні, а заможною людиною в місті, що не працює в поті лиця свого, а має для того найманих робітників.
Тихон глибоко зітхнув.
Мрії, мрії! Вони були його супутниками ще з дитинства, з того остогидлого, ненависного життя в Зарудді, у їхній тісній, убогій хатині, котра більше на хлівець була схожою, ніж на помешкання для людей. Ті мрії допомагали йому не помічати жахливого злидарства, у котрім жила їхня велика родина, і завжди п’яного батька, якого Тихон почав ненавидіти тихою, потайною ненавистю ще років з п’яти, коли отримав такого поличника важкою батьковою рукою, що кров заюшила в нього з носа. Тоді він ненавидів його за той поличник, але ненависть із роками не зникала, вона тільки глибшала й сильнішала, перетворюючи для нього рідного батька зовсім на чужу людину. Мати… До неї в Тихона було зовсім інше ставлення, складніше, і не до кінця зрозуміле навіть йому. Ні, до неї в нього ненависті не було, але в той же час він відчував до неї глибоку образу за те, що породила вона його у світ злиднем, що, давши життя, виявилася не спроможною подарувати те головне, до чого так пнулося усе його єство, його серце й душа, – багатства. Могла ж вона з вродою своєю, котру як казала, мала змолоду, віднайти собі в чоловіки багатія, а не якогось завалящого пияку Мазуревича? Не віднайшла й породила сина в злиднях, і того Тихон