Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
Льохвицька!
Кого не запитай у Кременчуці, то кожен одразу скаже, що цяя панянка з вельможного польського роду є спадкоємицею неймовірних статків. Батько її, банкір і фабрикант, барон Давид Льохвицький загинув на одній зі станцій під Києвом, коли його власний потяг зіштовхнувся з іншим. Трапилося це три роки тому, і всі ці три роки його донька володіє великим статком, закладеним ще її дідом, до котрого доданий великий банк, з філіями і за кордоном, а ще десятки цукрових та кондитерських заводів і фабрик. Це про неї Дем’ян Куций мовив пошепки й з потайним жалем. Тихон пам’ятав, як колись проходився з Дем’яном вулицею неподалік Дніпра і як вразив його триповерховий будинок з білого мармуру, котрий виднівся за високою, з чорного кутого заліза огорожею. Саме про такого красеня марив він у своїх мріях, бачив його, жадав, як чоловік іноді жадає жінку. Й одразу ж запитав Куцого, кому належне це диво з мармуру та різнокольорового скла.
Куций вищирився щербатим ротом.
– Е, брате, така краса не про нас, це володіння покійного пана Льохвицького, а нині воно належне, як ти сам здогадався, його чарівній донечці.
Тихон аж засвистів тоді.
– Що, тій самій?
Куций поморщив хитрувате лице.
– Тій самій!
І ось виявляється, що найжаданіша в місті наречена, та, що відхиляла пропозиції найкращих і найзаможніших женихів, навіть тих, що приїздили свататися з інших міст і мали статки, більші від її власних… вона погодилася стати дружиною оцього простуватого й недалекого Попільного, котрий навіть вродою особливою не вирізнявся. Тихон із хвилину мовчки дивився на нього, лупаючи вражено очима, бо було від чого втратити мову, і раптом зачув насмішкуватий голос Марусі, що мовчала до цього.
– Схоже, Сашо, ти неймовірно вразив нашого односельця.
Попільний усміхнувся до Тихона.
– То ти справді вражений?
– Ще й як! Вона ж…
– Неймовірно заможна, так? – знову всміхнувся Попільний, і щасливий вираз його лиця чомусь зробився для Тихона неприємним. – Повір мені, друже, незважаючи на всю свою заможність, Соня дуже проста й сердечна, і для неї в стосунках з людьми зовсім не має значення, чи ти володар великого статку, чи ж така біднота, як оце ми з Марусею. Для моєї Соні головне, аби людина була людиною, у повному значенні цього слова.
Тихон поглянув на нього недовірливо.
– Чи ж правду ти говориш? У неї такий розкішний дім за кутою огорожею біля Дніпра… Невже ж вона така проста?
– Проста, як сільська дівчина!
Тихон тільки головою похитав.
– Неможливо в таке повірити. Отака заможна й така проста. А я чув про неї такі розповіді, що занадто погордлива вона, вередує женихами…
– Чутки не завжди бувають правдивими.
– І як же ти познайомився з цим дивом?
Попільний відпив декілька ковтків червоного вина.
– Як познайомився? – перепитав він повільно, і на лиці його простуватому з’явився якийсь особливий вираз, котрий дивним чином перетворив його майже на красеня. – Та нічого насправді особливого у нашім знайомстві немає. Ти, певно,