Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
усміхнувся в темну ніч і почвалав спати. Заспокоєний.
На другий день він вирушив з готелю разом із Попільними.
Сашко, зачувши про його намір теж рухатися в напрямку рідних країв, зрадів і одразу ж запропонував їхати разом з ними, чого Тихону й було потрібно. Він приховував вдоволений усміх, але таки наштовхнувся на недовірливий, навіть підозрілий погляд Марусі. Клята дівка, вона незрозуміло як винюхувала те, що він ото так старанно намислював ледь не цілу ніч. Ні, вона, звісно ж, не могла ніяк знати, які саме задуми він мав, не могла знати того, що сиру могилу виривав він їм у думках своїх, але оте її недовірливо-підозріле ставлення до нього, воно все ж напружувало його. Треба було скоріше з усім цим покінчувати, допоки синьоока відьма не встигла нацькувати на нього Попільного. Поки той ще вухами ляскав, та хто ж його знає, як там справа далі обернеться.
Попільні вирушали на невеличкому візку, котрий винайняли в Красноярську, і Тихон, як тільки побачив той візок, одразу ж зрозумів, зіщуливши чорні – вони в нього від матері – очі, як йому діяти.
Попільний гостинно запросив його до того візка, укритого зверху шматком темного полотна, і Тихон удав, що зовсім не почув тихого голосу Марусі, котрим вона зашипіла на брата, відтягнувши від візка.
– Сашо, та чи ти глузд геть утратив? Навіщо ти запросив його їхати з нами, коли в нас цілий лантух золота лежить у візку?
Попільний зітхнув.
– То й що?
– А як поцупить?
– Не поцупить! Це – земляк.
– А я б не була в нім такою впевненою.
Попільний знову зітхнув.
– Послухай, сестро, і за що тільки ти його так не любиш?
Маруся голосно гмикнула.
– За що не люблю? А за що ж його любити? Ти бачив його очі? Та в них же немає нічого людяного.
– Люба, ти вигадуєш.
– Ні, я все…
– Усе, Марусю, досить, – підняв руку Попільний. – Я пам’ятаю Тихона ще з дитинства, у нього мати дуже порядна людина, і я не сумніваюсь у тім, що й дітей своїх вона виховала теж порядними. А тепер ходімо, нам не варто затримуватися, якщо ти хочеш заночувати в якомусь помешканні, а не посеред лісу, на втіху тутешнім вовкам.
Маруся нічого більше не сказала, тільки кинула на Тихона черговий ворожий погляд і мовчки полізла до візка. Надулася, як сичиха, відвернула від Тихона свою норовливу пику й весь час, поки їхали, навіть і словом не озвалася. А ось Попільний, мов намагаючись загладити провину за поведінку сестри, белькотів майже без упину, розповідаючи Тихону про якогось там Тимка Бережного, котрий всилено залицявся до Марусі й котрому сам Сашко геть не довірявся, бажаючи віддати сестру в надійніші руки, і через це між ними час від часу виникали справжні сварки. Маруся втямущила собі в голову, що закохалася в того Бережного й без нього щастя геть не зможе мати. Тихон слухав ті всі розповіді абияк, через п’яте на десяте, оживаючи тільки тоді, коли повільна мова Попільного звертала до розповідей про Льохвицьку. А про неї закоханий Попільний,