.
Читать онлайн книгу.
закричала, криком тим наполохавши благодатну ту місячну ніч. Потім, не обриваючи крику, підхопилась на ноги, кинулася до брата й стала його термосити.
– Сашо, Сашуню, любий! Прокинься, чуєш?
Вона викрикувала ці слова, мов не помічаючи крові, що заливала світлу сорочку Попільного. Тихон стояв мовчки, вдивляючись у її беззахисну спину й розуміючи, що має гарну нагоду вдарити зараз і покінчити тим справу. Але він чомусь не поспішав. Можливо, і тому, що бажав, аби смерть Марусі не була такою легкою, як смерть її брата. Ні, ця клята відьма має постраждати перед останнім подихом за все те, що зробила для нього поганого.
Маруся обернула до нього пополотніле лице.
– Убивця! Клятий убивця!
Тихон зіщулився.
– Закрий рота!
Маруся вся затрусилася.
– На каторгу за це поженуть! Зогниєш геть, іроде!
– Справді? – усміхнувся Тихон. – І хто ж на мене донесе? Чи не ти? Ти впевнена?
Він тихо, неголосно все це сказав, та така погроза в голосі тім його залунала, що Маруся зрозуміла все одразу, не дотямивши того раніш… У голосі Тихона чувся вирок для неї.
Невблаганний вирок смерті.
І Маруся, знову закричавши, почала повільно задкувати від нього, широко розкривши очі. Кинула було погляд на візка, у якому, певно, була зброя, котру Попільний за своєю безшабашністю не витягнув до вогнища, та візок знаходився за спиною Тихона… Мить, і вона, обернувшись, гайнула геть у ліс.
Тихон вилаявся й кинувся слідкома.
Страх смерті застилав Марусі свідомість, але вона все ж мала розуму дотямити того, що криком зробить ще гірше. Вона стихла, тільки важко дихала й вперто бігла вперед, байдуже куди, аби тільки подалі від того нелюда з ножем у руках, котрий убив її брата. Горе й біль від втрати Саші змішувалися зі злістю на нього, що був він таким сліпим і не бажав довіритися її словам. А вона ж відчула, як тільки побачила того Мазуревича, побачила й відчула в дивний спосіб, що добра від людини тієї очікувати не варто. Сама не знала, звідки вона в неї вишукалася, та впевненість, що ця людина принесе їм велике зло. Можливо, справа була в його тих чорних очицях, у котрих було щось таке, що мов промовляло без слів – то очі вбивці.
Місяць насмішкуватим сріблястим оком слідкував за нею з-за верхівок ріденьких сосен, коли бігла вона геть у темну та осоружну чужу ніч. Сили вже почали полишати її, вона відчувала, що довго бігти не зможе, ще декілька хвилин – і просто впаде. Але падати не хотілося, Господи, як же не хотілося падати й помирати, помирати такою молодою, не проживши ще й двадцяти років. Помирати тоді, коли тобі ще жити та жити, коли чекає на тебе десь кохана людина, сподіваючись, що ти скоро повернешся.
– Господи, спаси й збережи!
Слова молитви тихим шепотінням зривалися з її вуст, пересохлих від страху та швидкого бігу, але сил уже зовсім не полишалося. Відчуваючи, що ось-ось і вже впаде, Маруся притулилася спиною до товстого стовбура старої сосни й зачаїлася. Ноги й легені пекло від того швидкого бігання, перехоплювало