– Бабуню, Саша повертається!

      Сивокоса, дорідна пані Барбара Казимирівна Малевич-Льохвицька солодко дрімала в бібліотеці після смачного та ситного обіду, тихенько примостившись на зручній канапці, і споглядала уві сні своє далеке, але таке бурхливе минуле, коли у двері заскочила Соня й почала щосили термосити її розслаблене, розлінене панське тіло.

      Пані Барбара наполохано закліпала очима.

      – Га? Що там? Де?

      Соня тицьнула їй під носа якийсь папірець.

      – Саша, Саша повертається, бабунечко! Вони з Марусею відшукали таки золото й тепер повертаються!

      Пані Барбара перехрестилася двома пальцями, на куций католицький лад, і поцілувала свої пальці.

      – Слава ж тобі, Пресвятая Діво! А як же ти налякала мене, Соню! Я вже було подумала, що то Дніпро розливається і нам потрібно тікати. Навіщо ж так верещати, дитино?

      Соня сіла поряд бабусі.

      – Бабуню, яка ж ти нудна! У мене така радість, я ж на Сашу більш як півроку чекаю, так за нього боюся, ночей не досипаю від страху та тривоги, як він там, у тім далекім краю дикім, а ти все розливання Дніпра боїшся.

      Пані Барбара взяла онуку за руку.

      – Вибач, мене, любонько. Але ж ти знаєш мій острах перед цією річкою, вона така могутня. А ми живемо так близько, і скільки я сварок витримала з Давидом за це будівництво, а він ніколи мене не слухав. – Вона похитала головою. – То що ти там щебетала за Сашу?

      Соня притулилася до бабусі, як полюбляла завжди, і щасливо зітхнула.

      – Він повертається, бабуню, чуєш? Пише, що випадково, завдяки Марусі, віднайшли вони золоті поклади та коштовності й тепер уже повертаються. – Соня заплескала у вузенькі, випещені долоньки. – Господи, бабуню, я ж таки нарешті дочекаюся його. Господь таки дослухався моїх молитов, аби віднайшов він того клятого золота й повернувся. Ти ж знаєш, що геть не потрібно воно мені від нього, але він… Щоправда, його теж можна зрозуміти, скільки бруду на нього виливається, що біднота, а зміг посватати таку багатійку, як я…

      Пані Барбара зітхнула.

      – Що вдієш, серденьку? Люди є люди, і ти ніколи не зможеш позбутися їхньої уваги до себе.

      Соня покривила гарненьке личко.

      – А позбутися хотілося б!

      Пані Барбара тільки всміхнулася й кинула на онуку ніжний, люблячий погляд. Іноді дуже дивувала та річ, що в таких людей, як її син і невістка, могло народитися подібне дитя. Покійниця Тетяна походила з дуже заможного роду, батько в неї був купцем, щоправда, родовитості в Ляшенка було до розпачу мало – був він із дворових одного заможного пана, котрий навчив його письменності. Та це геть не заважало Тетяні мати таку пихатість, що вона – польська шляхтянка Барбара, у дівоцтві Малевич, –