Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
той Зосима вже був поряд, страшне його лице було так близько, що Марфа побачила його неймовірно розширені зіниці.
– Убю, уб’ю! – просичав він їй ледь не в лице, але замахнутися й ударити не встиг.
Захрипів раптом, очі його зробилися невимовно великими, і ще мить – кілок вислизнув з ослаблих пальців Зосими. А сам він почав валитися прямо на перестрашену Марфу, яка не могла одразу дотямити того, що сталося.
Важке тіло свекра навалилося на неї, придавило до глиняної стіни комори, й не одразу зрозуміла вона, що свекор помер.
Старий Зосима помер.
Ледь тримаючись на ногах, Марфа відштовхнула від себе холонуче тіло свекра, і він упав до її ніг, переможений смертю мучитель і ворог, людина, котра три роки перетворювала її молоде життя на справжнє пекло. Заковтнувши гіркувату слину, Марфа поглянула вниз, на заслане білим саваном смерті лице Мазуревича. Жалю в неї не було, тільки не до нього, до нього вона не була спроможною відчувати жаль, надто глибокими та болісними були невидимі рани, котрих завдавав їй свекор протягом цих трьох років. Не жаль, а полегшення відчувала вона зараз, вдивляючись у його лице, з виряченими кудись догори бруднувато-сірими очима. Потім переступила через нього, піднявши спідницю, і пішла до хати сповістити свекруху. А як та вже зраділа. Марфа тільки глипала розгублено очима, коли свекруха, зачувши про смерть чоловіка, підхопилася раптом з місця, кинувши геть вишивання, і закружлялася світлицею. Вона й сміялася, і плескала в долоні, і вигукувала радісно:
– Іздох, нарешті ж він іздох!
Старий Зосима помер від серцевого нападу, за три дні його поховали у грубо збитій домовині, бо Оксана Мазуревич не забажала витрачатися занадто на гниле тіло чоловіка. Та й самі похорони його були малолюдними, прийшли лише батьки Марфи – свати все ж – та ще кілька селян. За довгі роки життя у Зарудді старий Мазуревич не нажив собі ні доброї слави, ані поваги та друзів. Як прожив дивакуватим відлюдьком за тином своїм високим, сторонячись сільського товариства, так і помер та був похований. Ніхто не плакався за ним, навіть скупої сльози не було пущено, тільки Улас, накуштувавшись із самого ранку поминальної горілки, щось там скиглив собі тихенько, розтираючи соплі та сльози набряклим лицем. Марфі чомусь було огидно на нього дивитися, як і на матір його, котра відверто раділа зі смерті чоловіка й радощів тих своїх ніяк не приховувала, не соромлячись ні батьків Марфи, ані небагатьох селян, ані панотця, що відспівував старого Зосиму.
За поминальним столом впилася вона не гірше від сина і на осудливий погляд Марфи вишкірила зуби.
– Що, невісточко, засуджуєш ти мене? – запиталася майже вороже й смачно захрумкотіла свіжим огірком, заїдаючи чергову чарку. – А я ж, може, вперше за довгі роки воленьки медяної то вдихнула, вільною від того ірода зробилася. Та й що ти про життя моє важке знаєш? Гадаєш, що лише одній тобі важко, а мені легко? Сама ти в стражданнях своїх провинна, із власної волі ярмо це собі на шию навісила, ніхто