Червоний горобець. Джейсон Метьюз
Читать онлайн книгу.
небесно-блакитною зіркою – за заслуги перед Батьківщиною – за визначний вклад у захист Батьківщини. Ваня підпалив сигарету добре зношеною запальничкою, яку закрив із дзвінким звуком.
– Це полковник Симьонов, – сказав Ваня, киваючи в бік сутулого чоловіка. – Начальник п’ятого відділу.
Симьонов нічого не сказав, а лиш нахилився та збив попіл у мідну попільницю поруч зі своєю тарілкою.
– Ми виявили унікальну можливість для проведення операції, – продовжував Ваня. – Цю справу доручили п’ятому відділу.
Домініка перевела похмурий погляд з Вані на Симьонова.
– Я сказав полковнику, що ти ідеально підходиш для такої операції, особливо, враховуючи, що ти закінчила підготовку в академії з бездоганним результатом. Я вирішив, що вам обом варто зустрітися.
«Що за маячня?» – подумала Домініка.
– Дякую, генерале, – сказала вона. Вона не називала його «дядьком» у присутності старших офіцерів. – Та в мене ще два тижні до завершення навчання. Попереду фінальна вправа та остаточне оцінювання. Я…
– Твоє остаточне оцінювання завершено, – втрутився Ваня. – Повертатися до АВР немає необхідності. Насправді я хочу, щоб ти розпочала додаткову підготовку до цього оперативного завдання з Симьоновим. – Ваня погасив свою сигарету в ідентичній попільниці зі свого боку.
– Генерале, я можу поцікавитись, що це за завдання? – спитала Домініка. Вона дивилась на два холодні обличчя. Вони обоє були надто розумними, щоб розкривати деталі поглядом, але не знали, що ще може бачити Домініка. Їхні кулі вирували навколо їхніх голів.
– Наразі достатньо сказати, що це потенційно важлива справа, конспірація, вкрай делікатна, – сказав Ваня.
– А що за додаткова підготовка? – спитала Домініка. Її голос був тихим, шанобливим. Двері в кінці кімнати прочинилися, і увійшла обслуга, несучи срібну тацю.
– Обід принесли, – сказав Ваня, сідаючи рівніше. – Поговоримо про проект, коли поїмо.
Офіціант підняв кришку й почав накладати паруючі голубці, засмажені до золотого та щедро политі томатним соусом і сметаною.
– Шедевр російської кухні, – сказав Ваня, наливаючи червоне вино зі срібного графина в келих Домініки. Це була шарада: свіжонавчені операційні антени Домініки вібрували. В неї не було апетиту до важкої їжі.
Обід тривав похмурих півгодини. За весь час Симьонов пробуркотів три слова, продовжуючи витріщатися на Домініку через стіл. На його обличчі не було нічого, крім нудьги з ноткою небажання лишатися в цій кімнаті. Закінчивши їсти, він обтер рота серветкою й відсунувся від столу.
– З вашого дозволу, генерале, – сказав він.
Кинувши на Домініку останній оцінювальний погляд і схвально кивнувши, він вийшов з кімнати.
– Вип’ємо чаю у мене в кабінеті, – сказав Ваня, відсовуючи своє крісло. – Там нам буде зручніше.
Домініка обережно сиділа, випрямивши спину, на дивані в кабінеті Вані, перед