Коли гості – двоногий і чотириногий – пішли, патер Браун узяв олівець і, повернувшись до перерваної справи, став складати план проповіді про енцикліку Rerum novarum.[10] Тема була обширна, і план довелося кілька разів перекроювати, ось чому за тим самим заняттям слуга Божий сидів і двома днями пізніше, коли в кімнату знову вбіг великий чорний собака і став збуджено та радісно стрибати на священика. Увійшовши слідом за твариною, її господар був також збуджений, але його почуття виражалися зовсім не в такій приємній формі. Блакитні очі чоловіка, здавалося, готові були вивалитися з орбіт, обличчя було схвильованим і навіть трохи зблідло.

      – Ви мені казали, – почав він без передмови, – з’ясувати, що робить Гаррі Дрюс. Знаєте, що він зробив?

      Священик промовчав, і гість запально продовжив:

      – Я скажу вам, що він зробив. Він наклав на себе руки.

      Губи патера Брауна лише злегка заворушилися, і те, що він пробурмотів, не мало жодного стосунку ні до нашої історії, ні навіть до нашого світу.

      – Ви іноді просто лякаєте мене, – бідкався Фінзах. – Невже цього ви чекали?

      – Вважав можливим, – погодився священик. – Саме тому й просив вас з’ясувати, чим він займається. Я сподівався, що час ще є.

      – Тіло виявив я, – трохи хриплувато почав відвідувач. – Ніколи не бачив жахливішого видовища. Вийшовши у сад, я одразу відчув: там трапилося ще щось, крім убивства. Так само, як колись, хиталася суцільна маса квітів, підступаючи синіми клинами до чорного отвору входу в стареньку сіру альтанку. Але мені здавалося, що це демони танцюють перед входом у пекло. Я подивився навколо: все наче було на місці, але мені стало ввижатися, що якось змінилися самі обриси небосхилу. І раптом я збагнув, у чому річ. Я звик до того, що за огорожею на тлі моря видно Скелю Долі. А її не було.

      Патер Браун підняв голову і слухав дуже уважно.

      – Це було все так, ніби знялася з місця гора або місяць впав із неба. Але ж я завжди, звісно, знав, що цю кам’яну брилу дуже легко звалити. Щось ніби обпекло мене, я пробіг стежкою і продерся напролом через живопліт, як крізь павутину. До речі, огорожа і справді виявилася ріденькою, вона лише виглядала щільною, адже досі ніхто крізь неї не ломився. Біля моря я побачив кам’яну брилу, що звалилася з п’єдесталу, бідолаха Гаррі Дрюс лежав під нею, як уламок розбитого корабля. Однією рукою