«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5] Інакше кажучи, будь прокляті ваші всевидющі очі! Невже щось криється за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, із самого дитинства моїм богом була природа, я вірив лише в інстинкти та функції людського організму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’єру медика, я розводив мишей і павуків, і бачив у людині досконалу тварину, що вважав найзавиднішою долею. Невже у ваших мареннях щось є? Мені здається, я занедужав.

      Я покохав дружину Квінтона. Що тут поганого? Я слідував велінням природи, що світ рухається любов’ю. І чесно гадав, що їй зі мною буде краще, ніж із Квінтоном, бо шаленець і мучитель набагато гірший, ніж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усі факти з неупередженістю вченого – зі мною їй, без сумніву, було б краще.

      Мої погляди дозволяли мені вбити його. Від цього вигравали всі, навіть він сам. Але як здорова тварина, я зовсім не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене ніхто не запідозрить. І така нагода трапилася нині вранці.

      Я тричі заходив сьогодні до Квінтона. Першого разу він патякав без угаву про свою нову містичну повість «Прокляття відлюдника». Я застав його над рукописом. Мій пацієнт негайно відклав усе, розповів сюжет: англійський полковник накладає на себе руки, піддавшись навіюванню індуса-відлюдника, показав останні сторінки і прочитав уголос заключні рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумію, яка все ще вражала своїм гігантським зростом. Із зусиллям спершись на лікоть, він підвівся і шепнув племіннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторінка. То був