Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
чайного пакетика, стояла порожня чашка.
– Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?
Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.
На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.
– Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.
Я подивилася на свої долоні:
– Можна руки помити?
Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…
На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.
– Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?
– Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?
З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.
Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.
– Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?
Ліза кинула косий погляд на Гришу:
– Це хороше питання…
– У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.
– Бігаєте з рушниками… по вулиці?
– Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.
Я кліпнула:
– А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?
Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:
– Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…
– Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!
Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.
– А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?
Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.
Ми з’їли ще по бутерброду.
– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?
Він замахав руками:
– Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним