Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:

      – Вантаження закінчено, прошу доставки.

      Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

      – Для першого разу пристойно.

      – Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. – Вона…

      – Просто Тінь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». – Умбра вульґаріс. Латиною.

      Вона піймала мій погляд:

      – Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

      – Типу, забороняє «Ґрінпіс»? – буркнула я.

      – Типу, вони безсмертні, – без тіні усмішки відгукнулася блондинка. – Ну, де він там…

      З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.

      – Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.

      – Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?

      Замість мене відповіла блондинка:

      – Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.

      У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:

      – Інструктор?!

      – Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.

      Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.

      – Доставка готова…

      Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.

      – Вантажимо, –