Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
що не думаючи, а просто дуже жаліючи за кулоном, я намалювала на потьмянілому склі обрис ока…
І погасло світло.
Було пізно, давно настав вечір. Я відчинила двері в коридор – там хоч світло ліхтарів пробивалося з вікон, а у ванній було темно, як у кишківнику чорного пуделя, що спить у вугільному вагоні похмурої південної ночі.
– Бу!
Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда – і я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорілося світло.
– Павлик?! Ти що, ідіот?!
Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навіть перестав усміхатися:
– Злякалася? Ну вибач, я жартома…
– Клінічний ідіот!
Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскільки має інтерес до Насті. Він схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Ніколи не чула, щоб він про когось або про щось відгукувався погано. Багато дівчат прихильні до нього й називають «сонечком».
Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика – але він знову наздогнав мене й перепинив:
– У мене для тебе подарунок.
І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.
Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:
– Слухай… Це не те, що ти думаєш… Я її люблю, хочу освідчитися… Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися…
«А я так утомився», – подумав Ґендальф.
Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.
Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.
Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів…
Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло – реклама…
І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.
– У мене для тебе щось є. – Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. – Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!
І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.
Я