Отроки княжича Юрія. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
Так, не дивуйся, князь тобі довіряє. Маєш когось на думці? А то вже завтра ми залишаємо Щекотів.
– Маю.
Гліб покликав Бояну.
– Нехай сюди прийде Ярополк, – розпорядився він.
Жінка мовчки покинула кімнату.
– Це той, кого ти хочеш залишити замість себе? – запитав Богумил. – Ти упевнений у цьому?
– Повністю. Ярополк не був у захваті від моєї тут появи, але за ці дні ми спрацювалися. Гадаю, від впорається. Тим більше, що у Щекотові він чи не з самого народження. Впорається! – впевнено повторив Гліб.
III
Якби Ногай, дозволяючи Леву Даниловичу будувати захисні укріплення у трьох містах, знав, чим це закінчиться, він не був би настільки безтурботним. Мало того, що Лев із самого початку вирішив зводити стіни не з дерева, як можливо сподівався беклярбек, а з каменю, князь одразу ж переніс столицю у Львів, перед тим звівши на березі Полтви-ріки замок, названий ним Нижнім на відміну від Високого, нелюбого і йому, і Констанції. Сам замок, побудований за прикладом польських, розташувався на куті великого чотирикутника кам’яної стіни. Із кутової вежі оборонцям відкривався вид на декілька верст навкруги. Княже місто наразі було розділене на три нерівні частини: дитинець з Високим замком на горі, де постійно перебувала дружина, найстаріша частина, що існувала ще до того, як це місце облюбував король Данило, і власне найновіше поселення, оточене муром.
Саме туди і направилися Богумил з Глібом, залишивши супроводжуючий загін за внутрішнім муром. Спішившись, молоді люди попрямували до замку, де у невеликій залі, у якій звичайно відбувалися прийоми іноземних послів, на них вже чекав князь Лев. За тиждень, поки Гліб не бачив князя, той якось опустився і почорнів. Але нового воєводу зустрів приязно.
– Пояснювати не треба, – сказав він. – З твого листа я знаю все. Поляків більше не було?
– Ні, князю, не було, – відповів Гліб. – Вони були єдиними.
– Значить, тут чекати Лєшека не варто. Це добре.
Лев зітхнув.
– Що ж, воєводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сім’ї, а завтра зранку тебе і Богумила я хочу бачити у себе, – сказав він. – Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз відпочивайте.
Зрозумівши, що можуть бути вільними, Богумил з Глібом залишили князя Лева. Заінтригований Гліб допитувався свояка.
– Ти щось знаєш?
– Знаю, – підтвердив Богумил. – Але почекаю, поки про це скаже князь.
Більше Гліб від свояка не домігся нічого. Вони попрощалися перед будинком, де останні три роки жив Гліб. Від дороги господарство було відгороджене невисоким частоколом. Гліб відкрив скрипучу хвіртку і одразу побачив маму. Жінка саме розвішувала недавно випрану білизну. Злата сплеснула руками, підбігла до сина і обняла його.
– Повернувся! – лише сказала.
– Повернувся, мамо! – відповів Гліб. – Тільки-но був у князя, і він відпустив мене до завтра. Добрава?
– В домі. З Мечиславом. Ми чекали на тебе. Богумил говорив нам, що їде за тобою. Ми знали.
– Зайдемо до хати, мамо.
Вони удвох зайшли