Денис і Жанна поспішали в Тур,

      Де короля в полон забрав Амур,

      Їм на шляху, при самім Орлеані,

      Зустрілися англійці, дуже п’яні;

      Шукавши втіхи дикої в вині,

      Вони поснули; у тяжкому сні

      Хропли солдати, слуги, капітани —

      І німували сурми й барабани.

      Той голий ліг, не вкрившися й плащем,

      А той простягся над своїм пажем.

      Тоді Денис, неначе батько добрий,

      Промовив стиха дівчині хоробрій:

      «Дитя моє! Нам розповів поет,

      Як Ніс, до Турна трапивши в намет⁹

      Удвох із вірним другом Евріалом,

      Рутульців сон довершував кинджалом.

      Відоме й те хтозна з яких часів,

      Що достославний гордий син Тідея

      У товаристві мудрім Одіссея,

      Як Ресів табір морок оповив¹⁰,

      Троянців сонних мертвими робив.

      Чому й тобі задля свойого краю

      Не відновити їхнього звичаю?»

      «Ні, – мовить Жанна, – я письма не знаю.

      Але на рицарську ступила путь

      I відаю: лежачого не б’ють».

      Ще не скінчивши гордої відмови,

      Вона шатро золочене, чудове

      У сяйві місячнім постерегла:

      Особа, певне, там значна була.

      Вино, окрасу доброго стола,

      Там Жанна в кубки сміло наливає,

      I пирогом вечеряє смачним,

      І вдвох із богопосланим святим

      За короля французів випиває.

      Шандос у тім наметі проживав¹¹.

      Горілиць він, вояка грізний, спав.

      Вона бере меча його страшного,

      Бере штани з єдвабу дорогого:

      Так Господів улюбленець Давид,

      Саулові натрапивши на слід.[44]

      Низьке бажання помсти занехаяв,

      А тільки шмат плаща його відкраяв

      I царедворцям навіч появив,

      Що міг зробити, тільки не зробив.

      Біля Шандоса, юний та вродливий,

      Спав юний паж, у забутті щасливий.

      На лінії, відкіль початок ніг,

      Амур би сам йому позаздрить міг.

      Поблизу нього каламар похідний

      Стояв з чорнилом – доказ очевидний,

      Що хлопець вірші звечора писав

      Красуні тій, яку він покохав.

      Пречиста Жанна узяла чорнило

      I на озадку хлопцевому сміло

      Лілеї три в один виводить мах.

      Святий дивився з радістю в очах,

      Як зад англійця, свіжий та круглявий,

      Скрашає герб французької держави.

      Хто ж був уранці, наче звір, лихий?

      Шандос, і так з похмілля сам не свій.

      Побачивши у хлопця в місці певнім

      Три лілії,[45] він, повен гнівом ревним,

      Лукаву зраду в цьому добача

      І кидається по свого меча…

      Ох! ні меча, ані штанів немає!

      Він стогне, виє, очі протирає, —

      I врешті думка родиться ясна,

      Що це зробив не хто, як сатана.

      І променю, й крилатому ослові,

      Що