Він вичитав із книг кабалістичних,

      Що Жанна – сил посланниця одвічних,

      Що носить під спідничкою вона

      Кінець війни, для всіх іще незримий,

      I заприсяг, у злі досягши дна,

      Христом і чортом та всіма святими

      Її оплутать чарами земними,

      Дівочості палладій звоювать⁵,

      В молитвах і блюзнірстві невситимий:

      «Британію і церкву врятувать

      Повинен я, склонившись перед ними;

      Обом же їм ретельно послужу —

      Ну, та й собі самому догоджу».

      Під той же час, мужлай над мужлаями,

      Погонич мулів загадав те саме, —

      І, правду мовивши про молодця,

      Він був нічим не гірший за ченця,

      І день, і ніч приносити готовий

      Дарунки грубі дикої любові,

      А рівність їхніх станів життьових

      Могла б невинну спокусить на гріх.

      На щастя, досі стид і чеснотливість

      Перемагали невідступну хтивість,

      Та добре бачив Господа слуга,

      До чого може призвести жага,

      І, стрівши раз суперника свойого,

      Таку промову він сказав до нього:

      «Вартніші ви, мій рицарю, єсте

      За мули всі, яких ви глядите,

      І гідні недоторканої діви;

      Вона чарує серце і мені,

      Обидва ми коханці запальні,

      І вірністю рівняєтесь мені ви.

      Тож краще ласий шмат ми поділім,

      Аніж змагатись без ладу над ним, —

      Тоді б обидва щастя ми втеряли…

      На неї я накличу сон міцний,

      Щоб спалося, не прокидалось їй,

      А ми б над нею по черзі не спали».

      По слові тім він книгу ухопив

      І викликав того споміж чортів,

      Що звавсь Морфеєм за старих часів.

      Цей дух тепер у Франції витає:

      Як зранку велемовний адвокат

      З Кюяса сипле блискавки цитат,

      Він із панами суддями дрімає;

      Удень він тихий навіває сон

      Нещасним, що новітній Массільйон

      Їм каже казань на гугнивий тон,

      І ввечері одверто позіхає,

      Трагедії чекаючи кінця.

      Отож, почувши виклик від ченця,

      Він дві сови запріг у колісницю

      I лине, щоб приспати голубицю.

      До Жанни він, скрадаючись, іде,

      I чорний мак на груди їй кладе,

      І, знаючись на ділі чародійнім,

      В уста їй дише подихом сновійним.

      Так, люди кажуть, і чернець Жірар ^6,

      Невинну висповідуючи діву,

      Із