На це ім’я, відоме нам з ікон,

      Аж поточився бідний Грібурдон

      Та й каже, кладучи хреста на себе:

      «Ви в цій безодні, ви, обранець неба,

      Святий, апостол, Божий посланець,

      Надія церкви, вірних душ отець, —

      Ви з грішниками, ви з єретиками

      Караєтесь! Господня сила з нами!

      А де ж вона, небесна благодать?

      О люди! Годі молитви читать

      Усім святим, як ви до того звикли,

      Коли на них диявол гострить ікли!»

      На те іспанець чорно-білий знов:

      «А, що вже нам до всіх людських розмов!

      Нехай вони чи гудять там, чи славлять —

      Бігме, тепер однаково мені:

      Де нас нема – акафисти нам правлять,

      А де ми є – печуть нас на вогні.

      Одному храми дорогі будують, —

      А він, бідаха, вариться в смолі;

      Той від усіх проклятий на землі, —

      Аж зирк! Він там, де праведні царствують.

      Що ж, бач, до мене, то мене катують

      Ці бестії ніяк не без підстав:

      Я альбігойцям муки завдавав,

      Призводив їх, нещасних, до загину.

      Мене печуть, бо пік і я, мій сину».

      Та годі! І залізним язиком,

      Що без угаву, вічно говорив би,

      Я всіх святих, проте, не полічив би,

      Диявольським уловлених гачком!

      Коли ж ото чортячий набрід милий

      Із гостем зазнайомився новим, —

      Усі його тісненько обступили

      І заволали голосом одним:

      «Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,

      Чому в цей вир, од сліз людських солоний,

      Так рано ти, дочасно прилетів?

      Що сталося? Як ти життя скінчив?»

      «Панове! – францисканець одповів. —

      Я розкажу