Щораз гостей він пишно частував:

      Ні Савської смуглявої цариці⁹,

      Ані Талестри, діви-чарівниці,

      Такий бенкет ніколи не стрічав

      У двох царів, прославлених та дивних,

      Як він для молодичок лаштував,

      Для бакалаврів і вояк мандрівних.

      Та як доходило до певних діл, —

      Біда тому, до кого він лицявся

      I хто його зальотам опирався:

      Нещасну жертву саджено на кіл.

      Завечоріло, з пана стала пані.

      До Дюнуа, в нестримному бажанні,

      Вона послати каже гайдуків,

      Щоб він трапезу з нею розділив

      На антресолях, – а в їдальні пишній

      Наїдки й Жанні подано розкішні.

      Красунь-бастард, напаханий, стрункий

      Ввіходить. Стіл на нього жде такий,

      Мов той, що Клеопатра-чарівниця¹⁰

      Для Цезаря веліла готувать,

      Великого в мистецтві воювать,

      Для славного Антонія-п’яниці,

      Або мов той, що навіва рядки ці, —

      Його мені улаштував чернець,

      Слуга Господній, до їди митець, —

      Мов той, нарешті, де, в ясних чертогах,

      Коли Назона[69] вірити словам,

      Коли Гомер по правді каже нам,

      Юпітер, для спочинку по тривогах,

      З Європою, з Данаєю удвох[70]

      П’є без Юнони, як справдешній бог.

      Щораз іде смачніша переміна —

      Їх подають Аглая, Єфрозіна

      I Талія:[71] так звуться в небесах

      Три грації, що марні теревені

      Про них розводять педантичні вчені.

      Нектар кипить у Гебиних руках[72]

      I в Ганімеда юного правиці¹¹ —

      Його украв Зевеса бистрий птах,

      Щоб цар богів мав з ким повеселиться.

      От при такому Дюнуа столі

      З Гермафродитом сів у любій млі.

      Чудне створіння пишно одяглося,

      Алмазами прикрасило волосся,

      А жовту шию обвило кругом

      Рубінів, перлів не одним разком.

      Шкода! Потвора тільки бридша стала!

      До Дюнуа вона щось прошептала —

      I наш герой уперше затремтів.[73]

      Проте, найлюб’язніший з вояків,

      Він господині відплатити гречно

      За учту гостелюбну і сердечну

      Бажає, занедбавши зір і смак.

      «Тим більше слави!» – думає бідак.

      Але дарма себе він непокоїв:

      Буває неможливе й для героїв.

      Отож, хоча й запавши у печаль,

      Гермафродит до нього має жаль,

      Улещений і врадуваний потай

      Зусиллями одважного бійця:

      Хоч не дійшла належного кінця,

      Але ретельно почалась робота.

      «Узавтра, – каже пані, – довести

      Ви можете змагання це до краю.

      Я більше сил, мосьпане, вам бажаю,

      Щоб шану ніжністю перемогти».

      Аж ось Аврора