Всі ангели війни з небес високих —

      I смерті вістівник, і Михаїл,

      I переможець диких перських сил³

      До вчинків придивлялися жорстоких,

      До вікопомних подвигів і діл.

      Михайло терези вхопив широкі^4,

      Уживані всякчас у небесах,

      I важити почав на терезах

      Французький запал і англійський спокій.

      Герої наші на вазі отій,

      Бідахи, вийшли легшими, ніж бритти:

      Тальбот їх переважив знаменитий,

      На цьому і кінчився суд святий.

      Тоді Рішмона ранив спис тяжкий

      У місце, що сідати ним годиться;

      Сентрайля – в ногу, бистру до ходи,

      Ля Гіра – ох! Я не скажу куди,

      Та жаль його коханки-чарівниці!

      В мулке болото Ля Трімуйль загруз —

      І руку славний там зламав француз.

      Тоді ж то всі, побиті й невеселі,

      Вернули в місто і лягли в постелі.

      Так сила Божа покарала їх,

      Що, бач, Дениса підняли на сміх.

      Господь, як хоче, милує й карає,

      Кенель сказав це, годі й міркувать⁵;

      Усім він лиха присудив зазнать,

      Бастарда лиш одного виключає.

      Тож рицарі, знеможені від ран,

      Вертаються на ношах в Орлеан,

      І Жанну проклинаючи, і долю, —

      А Дюнуа по бойовому полю

      Літає, наче блискавка ясна.

      Він коле, ріже, голови стина, —

      I враз туди пробився, де завзято

      Криваве Жанна відбуває свято.

      Як два потоки, линучи в полях

      З високих гір під буряну годину,

      Зіллються, хліборобові на страх,

      В одну ріку – і всю поймуть долину, —

      Так Жанна вдвох із Дюнуа буйним

      На бриттів махом кинулись одним.

      Вони так палко сікли та рубали,

      Так ворогів неутомленно гнали,

      Аж опинились, де й самі не знали.

      Нема британців, та й своїх нема, —

      А вже навколо ніч стоїть німа.

      «За Францію!» – гукнули без відмови —

      І зупинились тихо край діброви,

      При місяці шукаючи, куди

      Ударитись, щоб не знайти біди.

      Шкода! Ані признаки, ні дороги,

      А втома й голод мукою печуть…

      Яка користь у біса з перемог,

      Коли немає де по ній заснуть!

      Так корабель без керми, без вітрила

      В руках Нептуна іграшка безсила.

      Аж раптом пес, надбігши з-за кущів,

      Надію на рятунок їм явив;

      Він зблизився, він гавкає, плигає,

      Хвостом своїм привітливо махає,

      Вперед біжить, вертається до них…

      Коли б, здається, говорити міг,

      Сказав би так: «Не гайтеся, панове,

      За мною їдьте. Вам нічліг готовий!»

      Герої наші зрозуміли вмить.

      Що каже він, не вмівши говорить,

      I рушили поспішно в путь-дорогу,

      За