Серед отого галасу і руху

      Наш брат Лурді кричав, що тільки духу:

      «Вона невинна! Вороги, тремтіть:

      Святий Денис уготував цю мить;

      Вона невинна, і її руками

      Господь дива являє перед вами.

      Всі на коліна, Альбіону гній,

      Складайте зброю, поклоніться їй!»

      Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,

      Ченця велить завзятого схопити.

      Схопили, в’яжуть, – а товстий монах

      Кричить з незгасним полум’ям в очах:

      «Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —

      Дівочості судилась перемога!»

      Довірливість живе в людських серцях,

      І кожне серце – мов покірна глина;

      Найшвидше ж покоряється людина

      Тому, хто подив будить в ній і страх.

      Лурді товстого мова екстатична

      Переконала краще вояків,

      Як Жаннина одвага героїчна

      І сміливість її товаришів.

      Той нахил вірити в діла незнані,

      У забобони, в явища туманні,

      Отих ілюзій ошуканських рій

      Уми англійцям збили в січі злій.

      Англійці добре на війні змагались,

      На філософії ж не дуже знались,

      Їм краще меч, ніж розум, слугував.

      Це лиш тепер розумних час настав.[64]

      Шандос, у бої полягти готовий,

      Кричить: «Праворуч, Англії синове,

      Шикуйтеся!» – Але не встиг сказать, —

      Усі ліворуч, як один, біжать.

      Так в давні дні над голубим Євфратом,[65]

      У краї живши світлім та багатім,

      Юрба хотіла, з гордощів сліпа,

      Аж до небес поставити стовпа,

      А Бог, таких сусідів не бажавши,

      На сто язиків їх розбив назавше.

      Отож було, котрий води прохав, —

      Йому товариш враз підносить вапну…

      Так Бог з людей зухвалих насміяв,

      I всі відтіль розбіглися поквапно.

      До Орлеана, на вали фортець

      Прилинув, мов крилатий вістовець,

      Переказ про блискуче подолання —

      І Діви почалось там вихваляння.

      Ви знаєте французів запальних:

      Честь над усе чарує й надить їх,

      На бій вони ідуть, немов у танці.

      Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт[66]

      (Його за Марса взяв би давній світ),

      Ля Гір, Сентрайль, уставши рано-вранці,

      Рішмон з Трімуйлем покидають шанці

      I всі кричать на сотню голосів:

      «Де вороги?