Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
Читать онлайн книгу.
я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покійної наложниці.
Замість коштовних дарунків, недоречних за такої сумної нагоди, мати передала гості на згадку про дочку її святкову одежу й прикраси для зачіски, приготовані на такий випадок.
Що й казати, молоді служниці покійної щиро сумували за нею, і, звиклі до розкішного життя в палаці, сумували за його стінами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матір переїхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява її, горопашної особи, в палаці викличе серед придворних неприємні пересуди, а спокійно розлучитися з онуком вона не зможе навіть на коротку мить.
Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нібито милуючись пишним цвітом у внутрішньому дворику, перемовлявся з кількома чуйними придворними дамами. Останнім часом він постійно, днями й ночами, переглядав сувої з картинами до «Вічного смутку», намальовані на замовлення імператора Уда,[19] з японськими піснями та китайськими віршами Ісе та Цураюкі,[20] й незмінно згадував про них у розмовах.
Він докладно розпитав її про візит до матері покійної, а вона, розповівши про зворушливо-сумне враження від її оселі, передала йому листа від неї: «Ваша милість така незмірна, що я ніяковію… Але від Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву відчаю.
Всохло дерево,
Що буйним вітрам
Дорогу перепиняло,
А мене непокоїть думка:
Що ж станеться з кущиком хаґі?»
Мати писала досить плутано й навіть образливо, але Імператор, напевне, пробачив їй, зваживши на те, що вона ще не отямилася після пережитого горя. Сам він намагався приховати свої переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’яті численні спогади про покійну, починаючи з того, як вони вперше зустрілися, і був приголомшений тим, що не помітив, як минуло стільки часу після останньої розлуки, хоча за її життя не міг обійтися без неї ані хвилини.
«Я постійно думав віддячити матері покійної за наполегливе прагнення виконати заповіт покійного чоловіка, старшого радника, – віддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно… – сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матері. – А проте як виросте юний принц, щастя їй ще всміхнеться. Аби тільки довше пожила».
Мьобу показала йому подарунки.
«От було б добре, якби оця шпилька[21] була принесена з царства безсмертних…» – віддавався він нездійсненним мріям.
«Якби-то мав я
Чарівника,
То знав би
З його слів,
Де милої душа».
Хоча образ Ян Ґуйфей малював обдарований художник, картині бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все підвладне. Її обличчя, як і лотоси на озері Тайє та плакучі верби коло палацу Вейан,[22] було привабливим разом з розкішним одягом у китайському стилі, але Імператор, згадуючи свою ніжну, ласкаву коханку, не міг порівняти її з красою квітів і пташиним співом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному житті в небі літатимуть
У поемі «Вічний смуток» розповідається, що після смерті Ян Ґуйфей китайський імператор Сюаньцзун посилає чарівника в царство безсмертних розшукати коханку й той приносить її шпильку та заповітні слова, відомі лише їм обом, як доказ, що бачився з нею.